Записки Полоненого

В передпокої шпиталю, перед довгим коридором із блискучою, з мармурових плит, підлогою, нам наказали роздягтися й роззутися відразу всім кільком десяткам людей. У приміщенні шпиталю температура була багато нижча нуля, коридором гуляв холодний, пронизливий вітер, пара йшла з уст широкими клубками, затуманювались рясно заморожені з зовні вікна.

Заохочувані притишеними окриками — шипінням унтера, ми почали хутко роздягатися, незрозуміло поглядаючи один на одного (холодно ж!), і нас вишикували «в затилок» у тому довгому коридорі — всіх голісіньких, як мати на світ породила. Пам’ятаю, що чекали ми жахливо довго: може минула година, півтори, чи й дві, поки в глибочині коридору відчинилися двері «Кайтусового» кабінету, звідти визирнув чорнявий однорічник-фельдшер, із панським, викоханим обличчям, і гукнув, намагаючись надати своєму вигукові якнайбільше до нас зневаги і презирства:

— Захаді па аднаму!

І от, стоявши трохи не в кінці коридору ззаду, я за кілька хвилин почув хрипкий, мов розбитого казана, голос, що аніяк не викликав уявлення про належність його — не те, що культурній, а взагалі — людині. Це було якесь оскаженіле гавкання, надзвичайно цинічне, брутальне, зневажливе. В найгидкіших сценах пиятики сварок, бійок, що їх спостерігати доводилось мені в житті на ярмарках, на пристанях, по шинках, не вміли так смаковито рясно висловлюватися, як висловлювався голос «Кайтуса».

Коли я вже стояв на порозі кабінету, то мав нагоду побачити і саму постать лікаря, і ввесь процес медичного огляду.

Наказавши новобранцеві стати на два кроки від себе, низенька, присадкувата, худорлява людина в окулярах, заросла кострубатим клоччям сивого густого волосся на всьому обличчі, хрипко гукала, показуючи багато золотих зубів у роті:

— Залупи… ! І — трах-трах-тара-рах!

— Підійми ногу!

— Повернись…!

— Пшшшол назззад!

Витягшися струнко, непорушною статуєю стояв збоку фельдшер, в особливо патетичних місцях словоблудства начальства свого дозволяючи собі злегенька, улесливо посміхатися, але так, щоб кожну мить устигнути прибрати на обличчі знову маску слухнянства, всепокори й глибокої поваги до високого авторитету доктора Кайціюса.

Вигукнувши таких кілька команд, лікар щось буркав із-під усів до фельдшера, фельдшер, згинаючись прямокутником, щось писав у книзі огляду, і знову випростовувався, пожираючи начальство очима.

В момент, коли на вигук лікаря новобранець підіймав ногу вгору, «Кайтус» нахилявся на одну мить до ступні, пильно зиркав крізь золоті окуляри і, загнувши чергову, ще нечувану, лайку, буркав щось до фельдшера.

А нас уже попередили, що смертельно не любив лікар брудних ніг.

А ми вже чули, що хоч би який солдат був хворий, а коли у нього, під брудними солдатськими онучами виявлялася брудна, не мармурово біла, як того вимагав ескулап, нога, прописував він у ротній книжці відвідувачів шпиталю єдині ліки:

— Мєрзавец. Четирє часа под ружйо с полной викладкой.

— Лодирь. На троє суток под арест.

— Симмулянт. Десять нарядов внє очереді…

Коли черга дійшла до мене, і я сказав своє прізвище й місце народження, фельдшер не стерпів, щоб не спитати напівголосно:

— Ти же, кажется, хахол, а гаварішь чісто па-русскі?

Кайціюс упився в мене очима. Я відказав:

— Говорю літературним русским язиком.

Золоті окуляри у лікаря здригнулися, він наставив руба голову, схиливши лоба вниз, і не відривав од мене погляду. Я сподівався, що зараз господін доктор перевершить свою майстерність у високих словесних вправах і, не відводячи свого погляду, не змигнувши, дивився йому просто в вічі, в блискучі скельця окулярів.

Я тремтів, як тремтіли і всі попередні оглядувані, і ті, що були ще позад мене, бо всі ми неймовірно померзли, голі, босими ногами на холодній кам’яній підлозі стоявши. А передчування гострої образи, що ось-ось опалить, сипнувши гарячим приском похабної лайки з перекривленого рота лікаря, вмить розлило по жилах мені струмки гарячої крови, і я заспокоївся. Перестав тремтіти.

Кайціюс мовчав довгу-довгу хвилину.

— Здоров? — тільки й спитав, нарешті.

— Здоров! — одказав я, гіпнотизуючи його шкельця.

— Пшшшшол! — гукнув він, і щось буркнув фельдшерові.

І вже одягаючись аж у передпокої, я чув, як належну мені порцію брудної лайки виливав «Кайтус» удвічі, утричі, а може й удесятеро лютіше на голову тому, чия черга ставати на медичний огляд припала після мене.

Не думаю, щоб на випробуваного у всяких життьових пригодах шляхетного лікаря вплинула моя репліка фельдшерові, — тепер я, маючи пізніший досвід, коли в найтрагічніші хвилини життя, стрічаючися з ворогом очима, рівним, глибоким поглядом обеззброював нераз його, — тепер я маю підстави думати, що й тодішній мій, незатурканий ще солдатською муштрою, прямий, упертий погляд зломив солодкі наміри лікаря — смачно, за звичкою, вилаятися, облити брудом іще одну, чергову залякану людську істоту, і «Кайтус» тільки й спромігся на останній удар, неначе батогом хльоснувши зневажливим: «Пшшшол!»

А пізніше, в казармі, я довідався про цілком незаперечний факт із галузі «кайтусівських» методів лікувати солдатів.