Записки Полоненого

Якийсь новобранець, саме нашої, восьмої роти, невдовзі перед тим, як до роти потрапив я, раптом занедужав і в гарячці ледве дійшов до околодку. Не міряючи температури, на що взагалі не було звички в цьому пристановищі військової ескулапії, «Кайтус» виявив, що у хворого брудні, немиті ноги.

Не розпитуючи далі, він написав у книжці, за звичкою:

«Мєрзавец. 4 часа с полной викладкой».

«З повною викладкою» — це значило простояти на місці двічі по дві години, ні на хвилину не ворухнувшися, з рушницею на плечах і з повним солдатським навантаженням, що разом давало рівно два пуди ваги. За час стояння людина достоту вмлівала, під підошвами чобіт ставало мокро, після двох таких годин людина три дні почувала себе розбитою, хворою.

Сердешний хворий не витримав і перших двох годин, бо ще до околодку йшов з температурою, мабуть, до 40, і там таки, під рушницею з викладкою захитався, впав і скінчив своє молоде життя. І коли «Кайтусові» довелося оглядати трупа, щоб констатувати причину смерти, він побачив, що ноги у померлого знову не помиті, і люто гукнув:

— Га, негіднику! Шкода, що не знав я — був би не чотири, а дванадцять годин прописав…

Цілком зрозуміло, що ніякого слідства в справі смерти одного з сотень тисяч одірваних од родин, од людського життя, ніхто ніколи не провадив, винних не шукали, і про цю подію тільки пошепки переказували один одному затуркані солдати в хвилини товариської відвертости поміж собою, та й то пильно озираючися, щоб не підслухав, буває, розмови унтер чи навіть єфрейтор — «отдєльонний».

ХОМА МЕЛЬНИЧЕНКО

І ось я — в казармі. Довге, старе, з низенькими стелями й попрочовганою до вибоїн підлогою приміщення, заставлене густо ліжками, з окремою кімнатою-закутком, прибраним на церковний лад: тут велика ікона Божої Матері з мідяною дощечкою, з якої виходило, що «ікону сооружено на средства ніжніх чінов» цієї роти, із невгасимою лямпадкою, на оливу для якої кожного місяця збирано з нашої платні копійки, та з чимось подібним до церковного аналою, застеленого червоною матерією.

У другому кутку цієї кімнати — простий, дерев’яний стіл без шухляд, нічим не вкритий, для вартового (днювального).

По стінах казарми давно-давно поналіплювано, дуже тепер позасиджувані мухами і вицвілі від часу, галасливі малюнки-олеографії з описом героїзму російських солдатів од найдавніших часів. Найбільше тут оповідалося про те, як гинули, вірні присязі, вартові на чатах, що їх за певних обставин забули змінити з варти.

Оповідання про це були такі беззмістовні, такі безглузді, що ніяк не вкладалися в звичайні людські розуміння і здавалося мені, що такий спосіб агітації за дисципліну (кожен же випадок, звичайно, кінчався «самовідданою» смертю вірного служаки), діяти мусів на солдатську масу якраз у напрямку протилежному.

Проте, в своєрідній «політграмоті», якої навчали нас ранками «дядьки» єфрейтори, ті безглуздо-дурні й виразно фальшиві картинки правили їм за найбільше наочне приладдя, щоб утовкмачувати в голови мало, або й зовсім неписьменних новобранців розуміння військового обов’язку.

Рівно о шостій (так починався день) вартовий горнист надворі вигравав уранішню зорю, ми всі, як опечені, зривалися з ліжок, прибирали постіль, умивалися, чистили чоботи, начищали, до сліпучого блиску, гудзики на мундирах і шинелях, і босі, постеливши онучі перед собою й поставивши наваксовані чоботи струнко в ряд, вишиковувались по одному довгим рядом у довгому приміщенні казарми.

Все це треба було встигнути зробити за п’ятнадцять хвилин. І горе тому, хто не встигав! Рівно в чверть на сьому з’являвся сам фельдфебель, підпрапорщик Данілов, заспаний, з підпухлими очима, завжди зранку сердитіший, ніж коли, але сам начищений і наваксований, як і ми всі, і починалася перевірка.

За найменшу порошинку на одязі, за неблискуче наваксовані чоботи, за не зовсім чисті ноги а найбільше й найчастіше — за те, що гудзі не горіли, як «чортов глаз», фельдфебель голосно страмив винуватого й щедрою рукою роздавав «наряди» (якусь позачергову роботу) та призначав інші кари, в межах своєї влади. Винуватий мав мити й витирати мокрою тирсою підлогу всієї казарми, находячи на це час поза всіма навчальними годинами, чистити картоплю для кухні, коли ми відпочивали, різати на кухні м’ясо на порції, приносити нам їжу, мити посуд, стояти по дві години перед царським портретом струнко, з рукою під козирком.

Таким найбільше способом, способом щоденного покарання, й роблено всю чорну роботу в казармі.

А що ті кари ніяк виховавче не впливали на винуватців — людей або з природи неохайних, або чомусь нелюбих фельдфебелеві, то вже так і повелося, що була в казармі майже постійна, незмінна бригада чорної робочої сили, і ті, хто не наражався на фельдфебелеву неласку, могли спокійно служити рік і не знати, яка буває на солдатській кухні неприємна й брудна робота.

Мені здавалося, що цей спосіб карати фельдфебель («шкура», зверхстрочний, платний служака) і вибрав собі за систему, зганяючи незрозумілу лють на нелюбих йому солдатах.