Записки Полоненого

А надто треба було тримати тут, у Фінляндії, в частинах окраїнної царської армії, де більше було небезпеки «розкладу», де, через те, дисципліна була вдесятеро суворіша, де дисципліни тієї багато хто не витримував (пошепки переказували нам уже по дорозі до Фрідріхсгаму, що зовсім недавно оце якийсь смоленець повісився в сосновому бору, недалечко від казарми), де навіть платні солдати одержували аж на 50 відсотків більше — 75 копійок на місяць, замість звичайних 50-х.

Проте, пригадуючи тепер усі тодішні образи, я не знаходжу в закутках пам’яті ані рисочки, ані натяку на якусь реакцію проти отієї нової, безглуздої жорстокости, проти поневіряння в тій брудній, холодній ямі, бо про неї в дорозі нам, глузуючи з нашої «сірости», наговорили солдати багато жахів усяких, багато гіршого, мерзотнішого, багато гидотнішого.

Для мене воно, оте гидотніше, прийшло, правда, трохи згодом того вечора, коли на нарах одразу засвербіло звідусіль тіло, і допитливі пальці, послані на розвідки, почали намацувати скрізь десятки, а може й сотні гидких, страшних солдатських вошей.

Після того вже очі ні на хвилину не заплющувалися, і з порожньою від мук та огиди головою, з червоними, запаленими очима, встав я вдосвіта, зачувши звуки сурми, що вигравала вранішню зорю.

Потім од нас одібрали все своє. Навчений у вагоні симпатичним солдатиком, я, з глибоким болем на серці, викинув у дорозі кілька дорогих листів, знищив картку Дівчини (знущатимуться нестерпно!) і потихеньку підсунув під лавку вагону моє єдине багатство — свою першу збірку незграбних, наївних віршів «Ряст», видану за рік перед тим у Каневі.

Тому то на перегляд майна у наших скриньках другого дня став я майже спокійний, на велике горе собі забувши, що в оправу записної кишенькової книжечки було вставлено маленьку фото картку моєї Дівчини.

Брудна, блискуча від потового сала унтерова морда зневажливо скривилася, він сказав щось про Неї надто прикре, я не стерпів — одказав, але в ту саму мить його кулак опинився перед моїм носом і, крутячи ним, унтер запінено зашипів:

— А єто відал? (А це бачив?) Ти у меня помалківай, трах-трах-тарах!

На моє щастя, довічна людська зрадниця — надія — десь глибоко схована була в сутінках свідомости, і то вона, надія, загублена остаточно в Каневі і народжена заново в час подорожі, надія на можливе звільнення з солдатчини, стримала мене, не дала кинутися розлюченим звіром на гидкого унтера, і я змовчав. А могло бути інакше.

Про те, як могло бути інакше, я дізнався й часто чув потім із наказів по російських військах, вичитуваних вечорами й ранками в казармі перед зборищем кожної роти — про кари за опір начальству.

Ті накази, може навмисне, для залякування, фабриковані, а може й справжні, завжди говорили нам, що в такій і такій частині, таких і таких нижніх чинів — за непослух, за непокірні відповіді начальству військові суди засуджували завжди до суворої кари. А з-поміж кар найлегша була — довголітнє перебування в дисциплінарному батальйоні, звідки всім стелилась одна путь — на шибеницю. Найчастіше в вичитуваних нам вироках звучали присуди й просто на розстріл, на шибеницю…

Відібрали нам увесь одяг, білизну, гроші, майно й повертали тільки порожні скриньки та по карбованцю грошей, наказавши негайно придбати кожному по дві щітки — для одягу й чобіт, та по пачці порошку крейдяного — гудзі на мундирах начищати.

одягли в старий, брудний, заяложений солдатський одяг; жоден принесений картуз на мене не налазив, і мені, нарешті, каптьор спересердя кинув, який йому під руку потрапив.

Побачив я себе в дзеркалі вже багато пізніше і — жахнувся.

Мене не стало. Була чужа, смішна, в незграбному одязі й надмірно малому кашкеті без козирка, потворна постать рядовика стрілецького полку.

На наше щастя, почали масово занедужувати в льоху новобранці, прийшов якийсь лютий, непривітний лікар, і днів через п’ять нас порозпихали по казармах.

Я потрапив, за невеликий зріст свій, до останньої — восьмої роти, що всьому полкові правила за об’єкт уїдливого глузування.

— Васьмая рота баклажкі патєряла! — папугами вигукували вслід нам представники всіх інших рот, де б тільки не зустрічали нашого брата.

Але й ми не змовчували: кожна рота мала якесь прикре прозвище, і кожен уважав за свій патріотичний обов’язок обурюватися за свою роту і ганьбити чужу.

ДОКТОР КАЙЦІЮС

Хоча прізвище цього полкового лікаря й нагадувало собою щось не російське, але ні в обличчі, ні — особливо — в семиповерхових матюках цього лютого ескулапа справді не було нічого не російського.

Перед тим, як поділити нас по ротах, ми повинні були стати перед каламутні очі цього людського виродка в «околодку», тобто, в полковому шпиталі.

Раннім ранком якогось холодного, морозного дня (весна в Фінляндії приходила пізно) нас вишикували й погнали просто з двадцятого номера до околодку.

Я мало вірив тому, що оповідали в льоху про «Кайтуса» — просто тому, що бачив, як сіра, засмикана несподіванками маса новобранців сильно перебільшує всякі життьові явища, й тому йшов на огляд майже спокійно.