Засаднчі міфи ізраїльської політики

"Бегін, безсумнівно, людина гітлерівського типу. Це расист, що бажає знищити всіх арабів заради своєї мрії про об'єднання Ізраїлю і готовий використовувати всі засоби для досягнення цієї святої мети".

^{Джерело: Е. Хабар. Менахем Бегін — людина і легенда. Делле Бук, Нью-Йорк, 1979, с. 385.}

Сам Бен-Гуріон ніколи не вірив у можливість співіснування з арабами. Чим менше арабів залишиться в межах майбутньої держави, тим краще. Він не говорив цього відкрито, але враження, що залишалося від його виступів і зауважень, було однозначним: великий наступ проти арабів повинний не тільки відбити їхні атаки, але й максимально зменшити відсоток арабського населення в Ізраїлі.

"Його можна обвинувачувати в расизмі, але тоді треба було б розпочати процес над всім сіоністським рухом, що заснований на принципі чисто жидівської цілісності Палестини".

^{Джерело: Бар Зохар, цит. тв., с. 146.}

На процесі Ейхмана в Єрусалимі генеральний прокурор Хаїм Коен закликав суддів:

"Якщо це не збігається з вашою філософією, ви можете критикувати Кастнера… Але про яке співробітництво йдеться? У нашій сіоністській традиції завжди проводився відбір еліти для організації імміграції в Палестину… Кастнер не робив нічого іншого".

^{Джерело: Судовий протокол 124/53. Єрусалимський окружний суд.}

Цей високопоставлений чиновник викладав, по суті, постійну доктрину сіоністського руху: метою був не порятунок жидів, а створення сильної жидівської держави.

2 травня 1948 року рабин Клауснер, уповноважений в справах "переміщених осіб", представив Американській Жидівській конференції звіт:

"Переконаний, що потрібно змушувати людей їхати в Палестину… Їм найвищою метою здається американський долар. Слово "сила" — девіз пропонованої програми… Сила вже допомогла нам зовсім недавно при евакуації жидів з Польщі і в історії Виходу.

Щоб втілити цю програму в життя, потрібно створювати "переміщеним особам" не комфортні умови, а максимальний дискомфорт. Крім того, жидів повинна переслідувати Хагана".

^{Джерело: Альфред Лілієнталь. Яка ціна Ізраїлю. Чикаго, 1953, с. 194–195.}

Варіанти цих методів підбурювання та примусу були різноманітні.

В 1940 році, щоб викликати обурення англійцями, які хотіли врятувати жидів від Гітлера, вивізши їх на острів Маврикій, сіоністські керівники організації Хагана (яку очолював Бен-Гуріон) не злякалися підірвати корабель із жидами, який причалив у порту Хайфа 25 грудня 1940 року, що спричинило смерть 252 жидів і англійського екіпажу.

^{Джерело: Д-р Герцль Розенбпюм, директор газети "Єдіот Ахронот", зробив це викриття а 1958 року. Виправдання цьому акту було дано в "Джуїш Ньюслеттер", Нью-Йорк, листопад 1958 р.}

Інший приклад — Ірак. Жидівська громада (110000 чоловік в 1948 році) глибоко вкоренилася в цій країні. Головний рабин Іраку Хедурі Сассун заявляв: "Жиди та араби користуються однаковими правами та привілеями протягом тисячі років і не вважають себе роздільними елементами цієї нації".

Тоді, в 1950 році, почалися ізраїльські терористичні акції в Багдаді. Оскільки іракські жиди не поспішали записуватися до списків на імміграцію в Ізраїль, ізраїльські секретні служби, щоб переконати жидів, що вони перебувають у небезпеці, почали використовувати проти них бомби… Вибухом в синагозі Шем-Тов були вбиті троє і десятки поранені. Так почався вихід, названий "Операція Алі-Баба".