Засаднчі міфи ізраїльської політики

Цей уявний парадокс пояснює Натан Вейншток у своїй книзі "Сіонізм проти Ізраїлю" (Вид. Масперо, 1969, с. 315): "Рабинський обскурантизм тріумфує в Ізраїлі лише тому, що сіоністська містика втрачає значення без посилань на релігію Мойсея. Позбавтесь концепцій "богообраного народу" і "обітованої землі", і основи сіонізму зваляться. Тому релігійні партії парадоксальним чином черпають свою силу від сіоністських агностиків як своїх спільників. Внутрішня зв'язність сіоністської структури Ізраїлю жадає від його керівників посилення влади духовенства, тому обов'язковий курс Закону Божого до шкільних програм включила за ініціативи Бен-Гуріона соціал-демократична партія Мапай, а не релігійні партії".

"Ця країна існує як здійснення обітниці, даної самим Богом. Було б забавним вимагати від неї доказів її легітимності. Така основна аксіома, сформульована пані Голдою Меїр".

^{Джерело: "Ле Монд", 15 жовтня 1971 року.}

"Ця земля була нам обіцяна, а ми маємо право на неї".

^{Джерело: Заява Бегіна в Осло. "Давар", 12 грудня 1978 року}.

"Якщо ми маємо Біблію і якщо ми вважаємо себе народом Біблії, ми повинні володіти й біблійними землями, землями Суддів і Патріархів, Єрусалимом, Хевроном, Єрихоном, так само як і іншими".

^{Джерело: Моше Дайян. "Джерузалем пост", 10 серпня 1967 року.}

Дуже показово, що Бен-Гуріон посилався на американський "прецедент”. Кордони США насправді залишалися рухливими протягом століття — до виходу к Тихому океану, коли було оголошено про "закриття кордонів" у зв'язку з успіхами в полюванні на індіанців, їх витиснення та захоплення їх земель.

Бен-Гуріон сказав абсолютно чітко: "Не йдеться про збереження статус-кво. Ми повинні створити динамічну державу, орієнтовану на експансію".

Практична політика відповідає цій своєрідній теорії: забрати землю і вигнати її мешканців, як це робили Мойсей та його спадкоємець Ісус Навин.

Менахем Бегін, найбільш глибоко перейнятий біблійною традицією, проголосив: "Ерець Ісраель буде належати народу Ізраїлю. Цілком і назавжди"

^{Джерело: М. Бегін. Повстання: історія Іргуна, с. 335.}

Таким чином, держава Ізраїль відразу поставила себе вище міжнародних законів.

Ізраїль був прийнятий в ООН 11 травня 1949 року під тиском США, але із трьома умовами:

1. Не змінювати статус Єрусалиму.

2. Дозволити палестинським арабам повернутися на свої землі.

3. Поважати межі, встановлені резолюцією про розділ.

Говорячи про резолюцію ООН щодо розділу, прийняту до прийому Ізраїлю, Бен-Гуріон заявив: "Держава Ізраїль вважає резолюцію ООН від 29 листопада 1947 року недійсною і такою, що не підлягає виконанню".

^{Джерело: "Нью-Йорк таймс", 6 грудня 1953 року.}

Повторюючи раніше процитовані тези американця Олбрайта про паралелі між американською та сіоністською експансією, генерал Моше Дайян писав:

"Візьміть американську Декларацію незалежності. Вона не містить жодного згадування про територіальні кордони. Ми не зобов'язані фіксувати кордони держави".

^{Джерело: "Джерузалем пост", 10 серпня 1967 року.}

Ця резолюція, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН (що складалася тоді переважною більшістю з західних країн) 29 листопада 1947 року, уже мала на собі відбитки планів Заходу щодо свого "передового бастіону": до цього моменту жиди становили 32 % населення Палестини та володіли 6.5 % земель, отримали ж вони 56 % території із самими родючими землями. Ці рішення приймалися під тиском США.

Президент Трумен здійснив безпрецедентний тиск на держдепартамент. Помічник державного секретаря Самнер Уеллес писав: "За прямим наказом з Білого дому американські посадові особи повинні були чинити прямий або непрямий тиск… щоб забезпечити необхідну більшість під час останнього голосування".

^{Джерело: Самнер Уеллес. Ми не повинні програти. Бостон, 1948, с. 63}.

Тодішній міністр оборони Джеймс Форрестол підтверджує: "Методи, використані для здійснення тиску на інших членів ООН, духмяніли скандалом".