Засаднчі міфи ізраїльської політики

Держава Ізраїль зайняла місце колишніх колонізаторів і почала діяти такими ж методами. Наприклад, кошти на розвиток іригації розподілялися дискримінаційним чином, так що сіоністські окупанти систематично вигравали: з 1948 по 1969 рік площа зрошених земель збільшилася в жидівському секторі з 20 000 до 164 000 га, в арабському — з 800 до 4100 га. Колоніальна система, таким чином, продовжувала існувати і навіть стала більш жорстокою. Доктор Розенфельд у своїй книзі "Арабські робітники-мігранти", опублікованої Ієрусалимським жидівським університетом в 1970 році, визнає, що арабське сільське господарство було більше процвітаючим за часів британського мандата, ніж сьогодні.

Сегрегація проявляється і у житловій політиці. Президент ізраїльської Ліги прав людини доктор Ізраїль Шахак, професор Ієрусалимського університету, у своїй книзі "Расизм держави Ізраїль" (с. 57) повідомляє нам, що в Ізраїлі існують цілі міста (Кармел, Ілліт, Хацор, Арад, Міцфен-Рамен і інші), де законом заборонено жити нежидам.

На рівні культури панує той же самий дух колоніалізму. "Міністр національної освіти в 1970 році запропонував ліцеїстам два різних варіанти молитви Іцкар: в одному говориться, що табори смерті були побудовані "диявольським нацистським урядом і німецькою нацією вбивць", в іншому більш узагальнено "німецькою нацією вбивць". Обидва варіанти містили заклик до Бога "помститися на наших очах за кров жертв".

^{Джерело: "Шукаю моїх братів". Міністерство освіти і культури. Єрусалим, 1990.}

Ця культура расової ненависті приносить свої плоди.

"Слідом за Кахана все більше число солдатів, переймаючись історією Геноциду, винаходить найрізноманітніші сценарії винищування арабів, — згадує офіцер Ехуд Правер, відповідальний за виховання армії. — Це дуже тривожно, що геноцид може в такий спосіб виправдувати жидівський расизм. Ми повинні відтепер знати, що необхідно трактувати не тільки проблему геноциду, але й походження фашизму, пояснювати його природу і небезпеку для демократії". Згідно Праверу, "багато солдатів схильні вірити, що Геноцид може виправдати будь-які безчесні дії".

^{Джерело: Том Сєгев, цит. тв., с. 473.}

Проблема була поставлена абсолютно чітко ще до виникнення держави Ізраїль. Директор Жидівського національного фонду Йосип Вейц писав в 1940 році:

"Нам має бути зрозуміло, що в цій країні немає місця для двох народів. Якщо араби її залишать, нам її вистачить. Немає іншого засобу, крім як перемістити всіх; не можна залишити ніякого села, жодного племені… Потрібно пояснити Рузвельтові та всім лідерам дружніх держав, що земля Ізраїлю не така маленька, якщо всі араби з неї підуть і якщо кордони будуть трохи зміщені на північ уздовж ріки Літанії й на схід, на Голанські висоти".

^{Джерело: Йосип Вейц. "Щоденник", Тель-Авів, 1965 рік.}

В ізраїльській газеті "Єдіот Ахронот" від 14 липня 1972 року Іорам Бен Порат напористо змалював мету, якої потрібно досягти: "Обов'язок ізраїльських керівників чітко і сміливо пояснити громадській думці ряд фактів, про які згодом забули. Перший з них: немає ні сіонізму, ні колоніалізму, ні жидівської держави без вигнання арабів і експропріації їхніх земель".

Ми знову опиняємося в рамках строгої логіки сіоністської системи: як створити жидівську більшість у країні, населеної корінними жителями, палестинськими арабами?

Політичний сіонізм запропонував єдине рішення, що випливає з його колоніалістської програми: здійснити колонізацію, вигнавши палестинців і стимулюючи жидівську імміграцію.

Вигнання палестинців і захоплення їхніх земель здійснювалися навмисно та систематично. У часи декларації Бальфура сіоністи володіли всього 2,5 % землі, після рішення про розділ Палестини — 6,5 %, в 1982 році — 93 %.

У корінного населення відбирали землю методами самого жорстокого колоніалізму, причому сіонізм надавав їм особливо помітного расистського забарвлення.