Жiнка його мрiї

Вона випила, потім закинула голову, надто високо, видихнула, показуючи, що все, напевно, закінчилося і все було не так погано, чи ще щось незрозумілою йому жіночою мовою. Хвилину тому йому видавалося, що він знайшов відповідь, вихід з пастки, там, де кінець усьому, бо є довершеним, звідти вибрався, куди його заманила Лада. Але це смішно зараз, навіть не нагадувало ілюзію. Кров шугала йому у скроні, і він помацав очі, що почали різати. Тоді він став перед вікном, вивчаючи пейзаж, що ранковими сутінками зробився далеким, і поодинокі постаті людей, що почали випадати з дірок під’їздів, видавалися іграшковими, будинки з лисим снігом на даху, ледачими воронами, які сиділи і дивилися перед себе, похитуючись на лапках і киваючи дзьобами. Він дивився у вікно, намагаючись подолати прямо-таки вселенське ревище у вухах, мнучи мошонку та член. Він розвернувся, так повільно, що забряжчали склянки на столику, і підійшов до дівчини, що, затиснувши між ляжками і лоном пляшку «Блек Лейбл», сиділа і курила свою смердючу, так, саме похітливу папіросочку. І вона сказала, дивлячись не в себе, а в його припухлі щілини очей:

– Ти брудна тварюка. Я краще піду.

Він здивувався, принаймні зараз, бо він нічого не зробив. Дівчина дивилася пильно, насторожена, наче розсерджена й ображена гімназистка, тільки замість морозива – пляшка горілки. Не більше й не менше, ніякого страху, навіть відрази, одна неприхована образа. Гнучка, як ящірка, з великими смарагдовими очима під чорними арками брів. Обмахнувшись віями, її очі ніяк не змінили того злого шипучого тріску. Нараз йому зробилося ніяково. Він підвів руку, наче намацуючи простір між ним і нею, помахав пальцем, клацнув пучками.

– Ти нікуди не підеш, – сказав він, додавши: – Тому, що не хочеш.

– Я так і знала, що цим закінчиться. Я вашого брата за версту чую. Давай домовимося – я лишаю собі всього сотню, а решту повертаю, – сказала вона.

– Я… – далі він не знайшовся, лише пітнів і відчував свій випуклий, трохи завеликий животик, що так подобається заміжнім дамочкам. – Ти не так зрозуміла, – швидко затарабанив він, спостерігаючи, як дівчина натягує на себе одяг, скидає у сумочку речі.

– Я все прекрасно зрозуміла. Добре, я лишусь, але я передзвоню…

– Діду Морозу, – вирвалося у нього.

– Ага, – сказала вона, запихаючи до рота сигарету і набираючи номер мобільного, не спускаючи з нього проникливого погляду смарагдових очей. – Дякувати Богові, що ти не називав мене феєю. Ніяк не називав. Ти мені сподобався. Аллє. Ага, Борь, я тут підробіток знайшла, да, нехай Люська біля ялинки побігає, ага, пока.

І вона знову була така, наче він віддалеку дивився на неї. У нього крутилася тисяча запитань на язиці, але на жодне, він знав, вона не відповість, а тим паче не скаже правди. І він пішов шляхом найменшого спротиву, він збудився і потягнувся губами до її очей. Йому хотілося їх випити.

3

Капітан Величко, із спецпідрозділу з розслідувань особливого призначення, дивився телевізор. Він сидів з нерухомим поглядом, в якому не було чого ані приховувати, ані тримати таємниці. Десь так виходило. Він сам був взірцем таємниці, нудної, як і всі державні справи, біля яких Величко обертався. Він стримів перед телевізором годинами, обтягнутий шкірою, наче чемодан. Відкопиливши губу, капітан поклав пульт, набрав повні груди повітря, затримав, порахував до чотирьох, а потім видихнув. Сьогодні він був одягнений просто: синя джинсова сорочка, чорні штани, чорні лаковані черевики. Кімнату заливало сонячною мелясою, хоча на вулиці стояв мороз, мінус десять, не більше, але цього було досить, щоби втискати голову в плечі. Стеля його кімнати нагадувала метрополітен. Високий прозорий купол з різноманітними малюнками, що зараз бігали дивними відображеннями у нього під ногами. Величко поклав пульт і подивився у глибину кімнати. Десь далеко, так видавалося, обман зору, розвалився у незалежній, трохи розв’язній позі його коханець. Зараз коханець повернув голову і глянув на капітана. У його погляді читався німий подив: перша година, а капітан просиджував біля телевізора до четвертої.

– Її поховали, – сказав капітан і підійшов до бару, дістав звідти пляшку зі «Смірновською», налив одну чверть у грановану склянку, випив залпом, подумав, потім ще налив.

– Чого ти так в хріна переймаєшся? – зараз його коханець встав: високий, із широкими, навіть ширшими, ніж у Величка, плечима. Бежева сорочка на його грудях була розхристана. Волохаті засмаглі груди. Ясні дитячі очі. Малинового кольору шини тільки посилювали у ньому інфантильність.