Жiнка його мрiї

Квадратний простір міста, без жодного руху, тільки дрібний дощ рівно сипав на мідного кольору асфальт; будинки іграшковими конструкціями висіли у повітрі, купоросному, відразливому і німому, а дощ повільно падав, і в проріхи було видно на кілька кварталів попереду. Капітан зупинив свій «лексус» у більш зручному для нього місці, бо можна було поставити де заманеться. Він сидів і нічого не думав, тільки щелепа ходила туди-сюди, капітан нервував і злився. Невідомо, якого біса він зупинився тут, саме тут, і чого він сюди приїхав. Нарешті він з того боку побачив людську тінь, згорблену, під будкою банкомата. Він підвів «лексус» ближче. Але то був простісінький бомж. Згорблений, з поораним зморшками обличчям. Він чимось нагадував Міка Джаггера. І капітан вилаявся, пригадавши, що лишив теплі простирадла, затишок і юнака, і це видалося йому малореальним, наче сама реальність знаходилася саме тут, на цьому квадратному просторі вицвілого кольору міді, цей дощ, що слинявив і слинявив з неба. Величко вже хотів розвернути «лексус», коли погляд упав на руки бомжа: там, де він думав, той тримає пляшку, був зовсім дивний для цієї людини предмет: крутий стільниковий телефон. Капітан дивився на чорну поверхню мобільника, наче на якусь рідкісну комаху, що вискочила з цифрового фото і приліпилася лапками до просмальцьованого одягу цього чоловіка. Величко сидів хвилину, другу, але коли глянув на годинника, то помітив, що він стовбичить перед бомжем добрих півгодини. Нарешті він вийшов і підійшов до бомжа, звично поклавши руку на пістолет. Бомж спав, а мобілка продовжувала працювати. Капітан нахилився і взяв стільниковий. Механічними рухами перевірив перелік і знайшов свій номер. Інших там не було. Мобільник виявився досить дорогим, ексклюзивним свого роду, і коштував не менше середнього авто. Безумовно, він міг належати тільки Ладі й нікому більше. Величко навіть знайшов її ініціали.

– Ні хуя собі, – присвиснув.

Капітан спробував розбудити бомжа, але справою виявилося це невдячною. Він потягнув ніздрями повітря й ухопив за шкірку бомжа. Капітан чекав усього, але тільки не такого повороту. Взагалі, на що він розраховував? Спина його швидко мокла під дощем, вода стікала до сідниць, і це було незручно. Абсурдність світу дивилася на нього переляканими очима бомжа. Знову ця падлюча тиша зав’язла на зубах. Тоді він защепнув на ньому наручники і затягнув до салону авто. Далі він не знав, що робити. Він промчав кілька кварталів, потім зупинився і потягнув його до кав’ярні, з низькою притолокою і з такими ж гадючими цінами. Погрюкав у двері, і йому майже відразу відчинили. Він заволік бомжа під заспане бурчання хазяїна.

– Знову драп шмалили? – пробурчав він.

– Ну, ти ж того… – почав був товстун з маленькими очицями, крихітними, що їх ледве можна було розгледіти на опухлій фізіономії.

– Столик мені, там у кутку, організуй. Щось пожерти. І водки. Водки побільше. Будеш водку? – звернувся він до бомжа. Бомж закліпав очима, синіми і безумними, що не вписувалися в навколишній антураж. – Тоді ходім.

Вони сиділи під пузатими, з єхидними царями, надувними китайськими драконами. Горіло червоне світло, тьмяне і бридке, саме так йому зараз видавалося. Бомж випив горілки, поїв і зараз обсихав, розносячи отруйні для нюху капітана міазми, витріщившись синіми очима, де бігала іскоркою веселість, але аж ніяк не цікавість.

– Ну, і де ти взяв мобілку?

– Знайшов…

Капітан хруснув пальцями.

– Значить, кажеш, знайшов? – перепитав він.

– Ага, – бомж запхнув китайський пиріжок до рота, цілий.

– Для чого ти мені дзвонив? Ні, не так: хто примусив тебе подзвонити?

– Я нікуди не дзвонив. Я її знайшов, а потім ви приїхали… Ось так. Можна ще водочки?

– Пий… Пий, – капітан виставив щелепу. – Але здається мені, що ти брешеш. Мобілка відбила мій номер. Га? Ти не знаєш? – Величко говорив більше до себе, і це його дратувало.

– Тоді не знаю.

Величко поставив лікті на стіл, поклав підборіддя на кулаки: за вікнами чорним гудроном тягнулася ніч. Здається, ця скотина не бреше. Ні, не можна так брехати. А втім, кому можна вірити? Він ухопив за шкірку бомжа і потягнув на вулицю. Бомж запручався, а під кінець заверещав і почав кусатися. Величко витягнув пістолет і огрів його по голові. Це не допомогло. Тоді капітан ухопив обіруч його за ноги, але бомж кліщем учепився за одвірки. Затим Величко ударив його ногою. Бомж тільки ахнув і відразу харкнув кров’ю, густою і чорною. За якусь мить бомж зайшовся диким ламким кашлем, що закінчився потоками крові з рота.

– Чорт! – закричав Величко. – Принеси води.

Бомж сукав ніжками, рухався у кривавій блювотині великим пузатим павуком. Харкав кров’ю, напустив повні штани гівна, скреготів рештками зубів. Весь набір передсмертних конвульсій. Хазяїн приніс води, але вона була ні до чого. Ще раз бомж на його очах сіпонувся й одійшов. Хазяїн, не відриваючи погляду від калюжі з крові та лайна, наче не вірячи, що з людини може вийти стільки, перехрестився.

– Ти що, такий віруючий! – визвірився капітан.

– Так. Смерть завжди викликає подібне. Принаймні у мене.