Жiнка його мрiї

– Ти подивись… А може, ти покажеш, у що віриш? Покажи пальцем. Ткни у це пальцем, щоб і я помацав. Га? – продовжував капітан.

– Можна жити у темряві, йти вдень і відчувати, що веде тебе по цій дорозі, у цій темряві і сонливому полудні. Якщо ти, капітане, не відчуваєш цього і того, хто веде, то ти пропащий чоловік…

– Це ти мені говориш, стукацюро? – Величко ткнув йому пістолет у писок. Потім несподівано опустив, важко вдихнув і видихнув.

– Чорт! Чорт! Чорт! – він почав бити кулаком по коліну. – Ну що сьогодні за день, а?

– Все ти знаєш. Ти хочеш по-своєму. Навіть явні речі хочеш скинути на випадок. От і все, гнилий підарюга, – спокійно сказав господар. – Візьмеш мішок на кухні. Я тобі допомагати не збираюся.

– Говори… Говори… – крізь зуби процідив Величко, кинув пістолет на підлогу і тричі вдарив себе долонями по вухах.

– Хм… – дивуючись собі, заговорив господар. – Ти можеш заплутатися у філософських сентенціях, суспільній думці, але не в житті, пєдріла кончений. Але життя, твоє нікчемне життя – це візитка до Бога, – хазяїн сплюнув і пішов залою, і жовті китайські дракони хилитали йому головами услід.

– Ти говориш про смерть?! – закричав йому Величко у спину.

– І про неї також, – не обертаючись, відповів господар, і від його подиху дракони зарухали своїми гумовими тілами.

* * *

Потім він сидів на дамбі, червоній від заграви на смітнику, спиною до водосховища. Він сидів так, наче справляв нужду, і про це зараз думав найбільше. Трохи далі, за купами сміття, стояла фанерна будка з рукомийником, там жив сторож чи ще хтось із персоналу. А ще собаки. Собаки вилазили з дірок у смітті, очі їхні блищали проти вогню розбитим склом. Капітан облизнув губи, і відразу кілька собак відкрили пащі й облизнули свої писки. Він навіть не думав, куди подіти мерця. Відразу привіз на дамбу і довго боровся із спокусою, щоб не згодувати його псам, але вирішив утопити в озері. Таке рішення було розумним, і він подумки похвалив себе. Але лишалася одна настирна параноїдальна думка: треба повертатися в місто, щоб виконати останнє. І цього йому найбільше не хотілося, тому капітана лихоманило, і липкий піт заливав спину й очі. Тоді він пробував думати про юнака: як він миє член, або читає, підтиснувши ноги, чи робить гігієну з нігтями, задницею і ще чимось. У повітрі висить срібний і тужний Сен-Санс, котрий дратував капітана скажено, але зараз він повністю розумів його.

Червоне полум’я підіймалося високо, темна ніч ковтала густий жирний дим, а запахи не долітали сюди на дамбу, тому капітан закурив терпку сигарету і дивився, як собаки від жару прикривають морди і мружать очі. Величко курив і дивився на фанерну будку, де світилося вікно. Пізніше, коли він пішов дамбою, він подумав про Ладу. Вона наче прийшла нізвідки, поверх кришталевих бокалів, попід руку з миршавим міністром, низеньким і плюгавим, з твердим поглядом і квадратними плечима. Вона йшла, а він дивився поверх бокалів із жовтим іскристим шампанським. Потім убиральня, але далі нічого, знову полоскала чорна ніч, червона заграва, і він швидко пішов до машини повз мілке озеро, що сховало труп бомжа. Капітан подивився на мутну воду і зрозумів, що зараз у нього заворушилося в штанях. Він думав про далеку жінку, що перестала існувати, як і цей бомж, і про живого юнака з дитячими інфантильними очима. Величку стало моторошно, і він зарухав щелепою. Авто наче рушило само собою, і всю дорогу він чомусь морочив собі голову тим, що подумав його освідомлювач там, у кав’ярні, як йому бачити смерть людей. Хм, людей, прикро, але двох за цей день. Абсурдність цієї ночі тільки розпалювала капітана Величка.

* * *

Прозектора називали Стасом Вінницьким. Його він знав п’ятнадцять років, і всі ці п’ятнадцять років Стас був прозектором, а він капітаном. Величко зупинив авто біля будівлі, котра нагадувала провінційний, жовтого кольору залізничний вокзал. Він набрав потрібний номер і довго чекав, слухаючи монотонні, як уривки передсмертного дихання, гудки. Нарешті тінь, довга і недолуга, потягнула трьома освітленими вікнами, і тільки тоді капітан вийшов на примерзаючий асфальт. Під ногами неприємно для слуху хрустіло. Двері відчинилися, Стас, худий, із впалими грудьми, безколірним від горілки та курива волоссям, став на порозі.

– Здоров… Дзвонив?

– Ага.

– Пішли, – Стас на ходу закурив, і вони пішли довгим коридором ще миколаївського планування.

– У мене трохи випити є, коньяк, – сказав капітан.

– Можна і коньяк. А ти за яким хєром сюди приперся?

– Там поговоримо.

У прозекторській смерділо формаліном, терпко пахло спиртом і чимось солодким, аж нудним, про останнє капітан здогадувався, і його знудило. Стас, пихкаючи сигаретою, розкоркував пляшку «Хеннесі», налив півсклянки і випив залпом.

– Роботи було багато, та і потім шухер такий піднявся…

– Який ще шухер?