– Слухайте, – повторила вона, замовила морозиво і кинула поглядом, як він реагує на офіціантку у коротеньких білих панчішках, зі школярською косою і в куцій спідниці.
Але незнайомець не слухав її. Якась печальна тінь лягла на його обличчя, від міста і відразу ж від барної стійки. Тіні переламувалися, змішувалися, як фарби. На широкому екрані виростав атомний гриб. Це було чорно-біле зображення.
– Блін, – вилаявся незнайомець. – Для чого таке паскудство показують у таких місцях.
– Мода, – сказала Іва і стрималася, щоб не позіхнути. Незнайомець повернувся до неї.
– От ви вродлива дівчина. Ви розумна дівчина. А ці речі, знаєте, у природі несумісні.
– Так, але я ж існую, – сказала Іва і колупнула ложечкою морозиво.
– Жартуєте? – він говорив так, наче перепитував.
– Ні. Я людина відповідальна, – й Іва облизнула морозиво на губах.
– Кожного разу, зо дня в день, ви будете прокидатися. Так? І кожного разу будете думати, що це не мій, не мій обранець. Кожного ранку, кожної ночі, перед тим як лягати спати, ви будете заглядати в дзеркало, пересвідчуючись, що вродлива. А ви дійсно виняткова, і звісно, гадаєте, що немає на сьогодні обличчя, достойного вашого. Отже ви змінюватимете кавалерів рік за роком, рік за роком наближаючи неминучу старість. Потім ви заглянете у дзеркало і побачите, що там порожнеча, там смерть, – розважливо проказав незнайомець.
– Саме так, – єхидно хмикнула Іва і колупнула морозиво, але цього разу не так упевнено. Над містом розтяглася сіра хмара, і видно було, як над тією половиною міста сипле сніг. «Зараз зникнуть красиві будинки, красиві люди», – з сумом подумала Іва.
– Не смійтеся, – сказав незнайомець. – Я давно слідкую за вами.
– Ти сутенер? – спокійно сказала Іва і кліпнула на нього вишневими очима. Непомітно потягнула ніздрями повітря. Від незнайомця йшов густий принадливий запах. По її очах незнайомець здогадався, що вона його з кимось порівнює.
– Гаразд. Я не сутенер. Це точно. Наскільки мені відомо, ви навчаєтеся в інституті культури, підпрацьовуєте медсестрою, знаєте чотири мови, любите фотографувати і мрієте зніматися в кіно? Чи не так? – він глянув на неї так, наче дивився крізь графин з водою.
– Ну, – Іва швиденько забовтала ложечкою морозиво.
– Вічнозелений травень, кохання, щастя… Незважаючи на ваш здоровий цинізм, ви таки ймете віру цим дурницям, – сказав незнайомець.
– Їй-бо, ти таки мене клеїш, – грубо сказала Іва і підкурила «зіппо» сигарету.
Надворі пішов сніг. Повалив, як у велетенську діру. Вони, чоловік і дівчина, разом якусь мить дивилися на сніг, потім повернули голови, де тріщало від десятка звуків, кольорів, світла; молодь пересувалася між столиками, пхаючи один одному конспекти, зошити, CD-диски.
– Ти-то сам у що віриш?
Незнайомець схрестив пальці на руках, і його обличчям пройшла добродушна усмішка, яка, здавалося, існувала десь поряд з його фізіономією.
– Я теж вірю у ці штуки. Але нічого безкоштовно не буває. Усе це треба заробити, – незнайомець ще раз окинув оком строкату молодь. – Ось так буває: здається, що зараз весь світ лягає тобі під ноги і ніколи нічого не кінчиться, – не дивлячись на Іву, сказав незнайомець. Він поворухнувся, й Іва вловила приємні запахи, добротні запахи, і мороз поліз у неї попід шкірою. Такий запах йшов від батька і від першого мужчини. Незатишний світ стінами зближував їх.
– Що ти пропонуєш? – сказала Іва і впусту клацнула запальничкою.
Сніг перестав, і вихрове небо чистило дахи.
– Красиво, – сказала Іва.
– Так, – погодився незнайомець.
– Ну, так чого ти від мене, папік, хочеш? – Очі Іви насторожилися; погляд у неї зробився жорстким, як у гончої перед забігом. Крихти наївності ледь-ледь бовталися на дні.
– Значить… Власне, давайте зараз пройдемося…
– Ось цією вулицею, – Іва ткнула пальцем.
– Хоча б і цією, – сказав незнайомець і спробував ще раз усміхнутися.
Вони вийшли на вулицю. Було волого і стискало легені, а можливо, то тільки Іві видалося. З будинку Вертінського злетіли чорним лушпинням ворони. Іва навіть здивувалася. Галасуючи, гублячи сизо-чорне пір’я, ворони пролетіли над їхніми головами.
– Чорні плакальниці, – сплюнув під ноги незнайомець.
Іві це не сподобалося. У бронзовому передвечірньому світлі він змахував на мужичка-колгоспника, якого хтось жартома одягнув у дорогий костюм. Жартом зараз видавалося саме життя. Не інакше, життя видається тобі жартом: Іві зробилося бридко і сумно. Так, начебто вона знала, чим закінчиться розмова. Незнайомець закурив сигарету, супер-легку, з приємним запахом справжнього тютюну.
– Давайте зайдемо до людського закладу і трохи вип’ємо?