Жiнка його мрiї

– Де я? – запитав нарешті майор і зрозумів, що не чує свого голосу.

8

Лейтенант і його напарник перелазили через купу битої цегли. Напарник дряпався через весь цей індастріал зі спритністю навченої циркової мавпи. Лейтенант ледь устигав за ним.

– Холера, ну ніяк не дадуть зайнятися ділом, – завів напарник. – Тільки почнеш, а тут якийсь божевільний звалиться, як… ну… словом, на голову…

– Просто мана якась, – спробував пожартувати лейтенант.

На горішніх поверхах одноманітних панельок, що нагадували безладне накопичення картонних ящиків, хтось увімкнув музику. Реп.

– Здорово, – прогугнявив напарник. – Де він окопався?

Крізь пробиту трактором діру, куди пролізла б більша частина Шулявки, вони побачили стіну будинку, обмальовану графіті. Була шоста ранку. Дощ висів хмарою, розмиваючи сміття, сніг і багнюку. Лишався один потрісканий бетон, червона цегла з чорними пуками трави. Спочатку сіріло, але тонка плівка світанку не прорвалася, і скрізь ходили жовті відблиски, пар з розірваних труб та каналізаційних люків, і ще стояв якийсь нудотний та солодкавий запах спорожнілого міста; напрошувалася абсурдна думка, що ти ніколи більше не почуєш людських голосів.

– Марія там? – швидше сам собі сказав напарник, аніж запитав.

Лейтенант подивився на його напівсонне обличчя з прогнутим і кирпатим носом, і зараз його помічник ще більше нагадав маніяка або кілера-одинака.

– Марі, – поправив його лейтенант і когось намацав очима.

І те, що вони побачили серед вузлів іржавої арматури, гнилих баків, порепаного бетону з дохлими щурами і залишками снігу, справді було вражаючим. На високому, під укіс зрізаному, як хворий зуб, уступі, на самій верхівці, стояла жінка у джинсовому костюмі, з доладною і міцною фігурою, і сонце, що тільки-но вилізло з-за дахів, запалило червоним вином її волосся. Дійсно вона красива, – так собі вирішив лейтенант, але одна лише думка про Іву, і йому засмоктало під ложечкою, а серце забилося об ребра, дуже швидко. Він ліниво підняв руку і помахав Марі. Марі побачила і помахала, стрибаючи на огризку стіни.

– Да-а-м, – причмокнув напарник.

– Ага. Розкатав губу, – байдуже сказав лейтенант, деручись купою сміття нагору.

Марі нетерпляче тупцювала на місці. Напарник зупинився, сказав:

– Яка ляля, – він не зводив очей з жінки.

– Ага. Тільки у ній є щось хлоп’яче.

– Може, тому і заводить.

– Ага, – підтвердив лейтенант байдужим і прозорим тоном.

Вони зайшли на протоптаний Марі майданчик. Сонце прорвало хмару дощу, і райдуга стала над районом, упершись краями в обидва кінці міста.

– Загадуйте, загадуйте, загадуйте бажання, – сміялася Марі радісно.

– Пива…

– Пива…

– Остолопи. – Марі витягла серветку, обтерла мокре обличчя. – Наш клієнт там один. Невже нікого іншого не було…

– А у нас усе через сраку, – відповів лейтенант. – Ну і де той вольтанутий? – Він демонстративно полазив простором очима, з кислою, теж робленою гримасою на обличчі. Поправивши пістолета, сказав: – Усі на мітингу. За мера чи за якогось дідька народ бузує.

Відразу за визубом червоної цегляної стіни пролягала залізнична колія; одна рейка вивернута, інша стриміла, як вказівний палець. Лейтенанту зробилося нудно; його почало все дратувати. Він спіймав себе на тому, і подумав, що, напевне, до пекла веде вивернутий розум і тупа прямота. Саме так, ця роздратованість логічно доводила, що треба йти, і все тут.

– Не холодно тут, – промовив урочисто помічник, не відриваючись від задниці Марі.

– Он, Семене, дивись, за тією колією, – сказала Марі, стрибаючи з каменя на камінь.

Над коліями стояло марево, майже як на автостраді у липні місяці.

– Ну й духотище, – повторив напарник і нарешті відвів погляд від її задниці.

– Атож, – Марі скривила непробивну гримасу канцелярської дамочки і повернула голову, труснувши міддю волосся. – Він, пане заклопотаний, має клепку в голові. Тут лежить теплотраса, навіть кілька. А будинок над ним не отоплюється. От він і влаштувався якраз на першому поверсі… До цього постійно мешкав на шостому чи дев’ятому… Нам головне – швидше його витягти і вшитися звідси, бо я почну блювати…

– Ну чому, чому все на нас, – нив напарник. – Взяли б за барки і виселили… Або сховали на хєр під цеглиняччям, якщо йому так подобається жити серед битої цегли…

– А то за гріхи тяжкі. Довго ви справу плутаєте, – сказала Марі і, розставивши руки, скочила і пішла по колії. І лейтенант вкотре подумав, яка вона гарна. Дійсно гарна, з нудьгою подумав він, намагаючись не згадувати Іву.

– Ага, – тільки того й сказав.

– Але взагалі це дивний тип, – сказала Марі, швендяючи по колії. Вона зупинилася, балансуючи руками і плечима. Очі у неї похолодніли якось, підмітив лейтенант, і нічим зараз не відрізнялися від неба. – Про нього взагалі говорять чудернацькі речі.

Лейтенант насторожився більше, зимова паморозь пішла шкірою: коли про людину багато говорять на вулиці, то це варте уваги, хоча б тому, що вулиця багато знає.

– Гаряче! – весело гукнув він, ущипнув за стегно Марі і прожогом, прискоком побіг до під’їзду дев’ятиповерхової панельки.