Жiнка його мрiї

Коли вони знайшли його на шостому поверсі, то запал у лейтенанта раптово згас; усе його нутро зробилось якимось порожнім і самому огидним. Напевне, те ж саме відчували Марі й напарник. Було так, ніби хтось узяв і висмикнув когось другого з тебе, а той перший, недолугий, лишився в тобі. Вони, всі троє, побачили невисокого, міцно збитого чоловіка, роздягненого до пояса. Здається, на лівому лікті вгадувалося щось подібне на тату якоря, наче хто видряпав дитячою рукою. Обличчя у чоловіка знеможене, худе, колись кругле, воно лякало запалими щоками. Щось здавило боляче діафрагму, коли лейтенант побачив його очі – сірі, наче прочищена дощова вода. І він зрозумів, що ця людина, яка сиділа по-турецьки й похитувалася у зрозумілий тільки їй такт, наділена великою силою і волею. На людях лейтенант знався.

– І не думайте говорити собі: «Ми маємо отця Авраама». Кажу-бо я вам, що Бог може піднести дітей Авраамові з цього каміння! – виголосив чоловік таким голосом, що Марі відступилася, притиснувши руку до грудей, а лейтенанту в горлі застрягло.

– Покайтеся! – чоловік підняв догори вказівного пальця, не дивлячись на трійцю, а втупився кудись, що тим було лячно глянути. Притримуючи лівою рукою кобуру, праву тримаючи витягнутою, ніби намагаючись пальцями намацати невидимий предмет, лейтенант обійшов чоловіка ззаду, підступив до розламаного підвіконня і невідомо для чого заглянув у вікно; те, що він побачив, обдало його холодним потом. Він ляснув, як пес, зубами. Погляд упав у чорне провалля двору. Зараз він дивився вниз з велетенської висоти: люди хвилями мурах підкочували і відкочували, розсипаючись тоненькими павутинками вулиць; десь далі він побачив, як земля, краї її, загинається, наче метал від великого жару, і сяйво вицвілого кольору обіймає краї землі, міста, взагалі всього, навіть його нутрощі, нутрощі Марі та напарника. Лейтенант шпарко перевів погляд на незнайомця, вірніше, на його спину, і побачив, що той одними очима листає велетенський дорожній атлас, що висів у повітрі.

– Тю, та він обдовбаний, – сказав напарник, побрязку-ючи у себе перед носом наручниками.

– Тихо. Заткнись, – прохрипів лейтенант, не почавши зі звичного «ага». На стіні, напроти чоловіка, вони, всі троє, побачили дві людських п’ятірні, розліновані двома лініями.

Лейтенант запитально глянув на чоловіка. І той нарешті повернув до нього голову, блиснув ясними сірими очима, з тріщинкою сталі, й усміхнувся.

– Урозумів? – сказав чоловік. – Урозумів, що людина відрізняється від мавпи не умінням мислити і розумно переставляти речі, а тим, що вона уміє вірити.

– Так, – сказав лейтенант і запхнув «стєчкіна» до кобури.

* * *

Ліза зробила губи рурочкою. Вона ще не прокинулася. Була перша година. Ліза сонно переставляла блискучі баночки з чаєм. Ні, фе-е-е, жасминовий вона зроду не питиме. Бергамот смердить, особливо зранку. Ось так, малиновий, з ніжним запахом і кольором. Ліза навіть пам’ятала і переписала на DVD рекламний ролик: сонячний пляж, ніжне небо, ніжні хмари, дівчина під пальмою в бікіні, п’є і говорить: «Райська насолода». Ліза потягнулася, далеко закидаючи руки і якомога більше прогинаючи спину. Але ні, краще ананасовий. Це так сексуально. Ліза поляпала босими ногами в залу. Увімкнула телевізор. Усього кілька секунд стояла перед телевізором. Повернулася. Звідси було видно екран. На екрані тубільці з яскравими фіолетовими губами пускалися кружка. Це Лізу розсмішило. Ліза труснула голими грудьми. І щасливо усміхнулася на залите сонцем вікно. Оболонські Липки нагадували набережну якогось середземноморського містечка. Не вистачало кудлатих пальм. Але як усе здорово складається!

Ліза з великою чашкою чаю повернулася до спальні. Поставила чашку на журнальний столик, де примостився кирпатий африканський божок з ріжками, мініатюрний симпатяга Будда і дев’ять слоників з білої кістки, що тримали один одного за хвости. Ліза усміхнулася, відставила попку і чмокнула повітря у бік слоників. Усе добре закінчилося. Звісно, аби не Іва, але вона кривляка. Правда, вона б і досі ходила незайманою, доки якийсь прищавий недоносок під кислотним кайфом не засадив би їй у нічному клубі, зачинившись у туалеті. Фі, це непристойно, некультурно і ще щось там. Вона ж із поважної сім’ї. Навіть важко уявити, у голові не вкладається, що це може коштувати цілих п’ять штук зелених. А скільки отримала Іва? Вона ж таки отримала. Але вона не тримала незайманість до вісімнадцяти. О, світ дійсно чарівний. Але ось цифра «вісімнадцять» нагнала на чистого лобика Лізи хмаринку. Ліза швидко затріпотіла золотистими віями, відкриваючи і закриваючи порцелянову синь очей. Цілих п’ять штук. І це відбулося так вишукано. Паскудство одне: треба мовчати, нікому нічого. Але це того варте, варте, варте. Груди у Лізи заходили від беззвучного сміху. Вона стягнула трусики, кинула через плече. Прийняти ванну, запашну ванну. У ванній із синіми смішними дельфінами на кахлях вона поставила ароматних свічок, цілих десять штук, увесь річний запас, насипала піни, ароматних солей і відкотилася у світ, тільки їй знайомий.