Жiнка його мрiї

«Мазда» стояла під перламутровою стіною дощу перед широкою вітриною кав’ярні. У цьому було щось штучне. Обидва, лейтенант і Марі, дивилися на широкий екран телевізора, де бігли люди, розквітали грибами вибухи. Пара обскубаних пальм наганяла на обох звірину нудьгу.

– Ти помітив, що останнім часом показують одне й те ж? – спитала Марі.

– Ага. Я було подумав, що це тільки зі мною. А ще затемнення, – лейтенант порився у кишенях шкірянки і дістав чупа-чупс.

– Так. Це не до добра. Сьогодні я дивилася всю ніч передачу про убивство царської сім’ї.

– Ну і що? Цар-то з його виводком – не наш. Наскільки я знаю, то накапостив він порядно, – лейтенант скривився і з хрускотом розкусив чупа-чупс.

– От і я думаю: чого в тому більше, хорошого чи поганого? Противно і жалісливо було на це дивитися. Мені просто не хотілося спати, от я і дивилася, – Марі не відривалася від вітрини.

– Це жіноче. Він пролив ріки крові, тому і логічний кінець, – лейтенант дістав сигарету. – Щось у мене ці два дні одні релігійно-містично-історичні прибабахи.

– Поїхали. Червоний, – сказала Марі.

У кімнаті було затишно, і запах такий, який буває у дівчат від вісімнадцяти до двадцяти, з тонкою печаткою інфантильності, хоча хазяйка вже повністю провадила доросле життя. Лейтенант дивився на гарну, з плавними вигинами спину Марі, на її впевнені рухи криміналіста і наразі розумів, чому в нього нічого з нею не виходить, – надто розумна. Потім він несподівано, з якоюсь тугою, коли тобі не хочеться повертатися до побаченого, згадав шматок дороги: його переходила Іва, а вони стояли з Марі і намагалися намацати рацією зв’язок. А тоді він підвів голову і побачив її, із сонцем на маківці волосся. Він просто не захотів її окликнути, і йому від цього зробилося боляче, там, під серцем, а вона йшла тим боком вулиці, із сонцем у волоссі. І от зараз він чомусь думав не про справу, а про сонце у волоссі Марі на огризку стіни, про мідь волосся Іви. Але потім у нього прояснилося, але прояснилося так, наче тобі відтяли ногу чи руку, і ти ще відчуваєш біль, а на місці кінцівки бачиш порожнечу. Йшла вона якось незвично, трохи мужикувато, чи що, але тепер він зрозумів – вона чогось боялася. І він почав нишпорити кімнатою.

Пройшовся шафками: светри, сорочки, рівно складені, ще тримали запах хазяйки. У письмовому столі купа олівців, на комп’ютері примостився рожевий ведмедик з чорними очима. На корпус комп’ютера наклеєні папірці. І ту він знайшов те, від чого занило серце, – телефон. І номер невідомого мобільного, але там стояло чітке і рідке ім’я – Іва. Лейтенант акуратно зірвав папірця і сунув до портмоне. Під ногами валявся рюкзак з вивернутими нутрощами. Кілька зошитів, один яскравий, з папугами і квітами: таким дівчата звіряють свої потаємні думки. Лейтенант полистав, але нічого особливого не знайшов, окрім звичного для цього часу: будуть гроші, і буде щастя, він на мене дивився сьогодні. Потім таки нарешті відступило й ім’я Іви. На це лейтенант подивився спокійніше.

– Я сходжу до сусідів. Будинок не з бідних, і не може бути, щоби ніхто нічого не бачив, – сказав він.

Марі обдивлялася тіло. Виходячи, лейтенант подумав, що він навіть не звернув уваги на труп. Проміжна ланка, просікло чисто професійно. Так воно і є. І він подзвонив у двері напроти. Двері відчинив мужичок з низьким похмурим лобом, гладким, наче більярдна куля, і синіми волошковими очима. Чоловік розуміючи кивнув головою і сказав:

– Ви з міліції?

– Саме так. Ви здогадливий. Можна пройти? – відповів лейтенант.

– Зрозуміло, тільки не розлякайте моїх пернатих, – і мужичок запросив його рукою увійти.

Затхлий холостяцький запах. І багато птахів. Вони висіли бутонами на гілках, у клітках і так, інші, що побільше, не літали і важно походжали засраними килимами. Папуги не менше п’яти видів. Усе це тріщало, пищало і здіймало такий шум, що можна було оглухнути. Але тільки-но вони почули звук, клацання пальців чоловіка, враз вмовкли.

– Христос любив птахів, квіти і дітей, – сказав чоловік.

– Ага.

– Проходьте на кухню. У мене є настоянка. Якраз на таку погоду, – продовжував повсякденним тоном чоловік.

Тиша тривожно, наче велетенські насуплені брови, нависла над їхніми головами. Лейтенант пошукав причину поглядом, але не знайшов. Чоловік повів його на кухню, і пернаті поштиво розступалися перед ними. Лейтенант сів на дзиґля, не питаючись. І тріск, шум, гам підірвали густий кисіль тиші.

– Ось так, – важно сказав птахолюб.

– Ага.

– Ось так. Вони все чують і бачать. Барометр, живий барометр, що реагує в мільйон разів сильніше від усіх ехолокаторів, – сказав чоловік і представився: – Олексій Панкратович.

– Тоді скажіть, пане, ви нічого дивного не бачили, не чули цієї ночі?

– Птахи замовкли. Потім почали вовтузитися.

– Ясно. Прийшли чужі, – сказав лейтенант.