Жiнка його мрiї

– Я бачив їх. Часи такі, розумієте? Хлопець і дівчина. Хлопець – заслинявлений хлющ. Дівчина – маленька така, зі щурячими рисами обличчя. І наша красуня Ліза. Потім за годину вони вийшли. І досить довго було тихо, тобто птахи заспокоїлися. Говорили по-своєму. Не мовчали, а по-своєму там… Потім знову зробилося тихо. І я у вічко побачив дівчину. Дуже вродливу. Ця зайшла і за якихось п’ять хвилин вийшла, вірніше, вискочила прожогом…

– Можете упізнати?

– Кого саме? Власне, усіх можу. Нічого хорошого. Птахи мовчали – погані люди.

Лейтенант кахикнув. Птахолюб усміхнувся.

– На вас я дав знак, щоб вони вам не заважали. До цього, розумієте, треба звикнути. Але ось що… Перед вашим приїздом якраз ця вродлива дівчина приходила знову… Ми на клітці зустрілися. І вона говорила по телефону. Побачила мене, побіліла. І тоді я зрозумів, що справді у квартирі напроти щось таки скоїлося.

– Вона, ця дівчина, не називала якихось імен…

– Імен? – лоб чоловіка потріскався, як стара більярдна куля. – Так. Було одне. Дивне… Дайте згадаю… На дерево схоже, красиве таке… Аби у мене була донька, то я б назвав її саме так, цю дівчину… Ось, є… Іва.

– Ви не помиляєтесь?

– Дуже рідко. Останньою моєю помилкою була дружина, – чоловік нарешті згадав, що хотів пригостити гостя настоянкою. Лейтенант відчув у цьому конкретну необхідність. Ось так, саме так.

Нарешті він подивився на покійну. Вродлива, як клонована, такі по Хрещатику швендяють своїми ніжками, виміряючи кубометри, кілометри до уявного щастя. Марі сиділа у кріслі і курила.

– У тебе щось є?

– Перепустки у нічний клуб «Роллі».

– Ясно. У мене теж щось є: приходило з покійною ще двоє. Десь приблизно її віку. За годину вони вийшли. Але потім прийшла дівчина. Та вийшла хвилин за п’ять. Але найцікавіше: вона сьогодні повернулася, так сказав сусід, – лейтенант пошукав сигарету.

– Може, сусід помилився? – сказала Марі і простягнула йому пачку з сигаретами.

– Ні.

– Ні? Звідки у тебе така прозорливість?

– Тому що я теж її бачив, коли вона переходила дорогу біля будинку. Здається, бачив, як виходила з під’їзду, – сказав лейтенант.

– Щось…

– Я її знаю… Навіть добре знаю… Ось треба пробити цей телефон… – і він подивився благально на Марі.

І тут у неї забринькала мобілка, не рація, а мобілка, і лейтенант знову глянув на неї благальним поглядом.

– Алло. Що, знайшлася ще одна рука? Ха. І дві ноги з тулубом, і голова? Чудово…

– Ага. Зрозуміло. У нас ще один жмур, і цього разу цей покійник – синаш нашого майора. Пора погомоніти з його коханцем. Я не збираюся пертися на цей глухар, – загарчав лейтенант.

Внизу розтопленим брудним свинцем повзла автострада, ще нижче лежали килимом вогні передмістя, і він думав: а чому в нас усе так виходить, що там ось теж живуть люди, і вони тягнуть своє життя, як собака з перебитим хребтом. Нічого особливого, світ множиться на наших стражданнях, інакше не може бути. Вогні передмістя запльовувалися десь у ярах. Лейтенант думав, що душа у нього облупилася і перестала заживати відтоді, коли його покинула дружина, з білим алебастровим обличчям, таким білим, що страшно було подумати. І тут лейтенанта сіпнуло: холера, така ж шкіра у покійниці майора. Марі поклала руку на його плече. Лейтенант повільно повернув голову до неї, блиснувши проти пливуна автостради воловим оком.

– Поїхали, – сказала Марі.

І він натиснув на газ, щоб не чути жіночого базікання, краще слухати, як від швидкості рветься двигун. Але біля метро він різко загальмував, кислим поглядом побитого пса подивився на Марі.

– Слухай, їдь туди сама. А я на таксі або метро у спецуправу, – сказав він, відчинив дверцята і напевне знав, що Марі дивиться йому у спину і не думає рушати. Він таки обернувся, наткнувся на двоє блискучих очей, з безкінечною печаллю, яку, напевне, у жінки можуть вичитати убивці і ті, котрі працюють поруч зі смертю. Лейтенант махнув рукою, усміхнувся. І подумав, що у неї рівні, крупні, саме крупні, а не великі зуби. Але цього разу він таки надовго затримав у собі думку про Марі.

Кілька хвилин він ловив таксі. Пішов сніг. Під ліхтарем зібралися купи тіней і ворушилися настільки матеріально, що лейтенант струснув головою. Таксі не було, і він спустився до метро. Кольору розбавленого слиною тютюну стійбище – ось чим для нього видалося зараз метро. Лейтенант подумав повернути, але настрій потоком тягнув його вниз. У вагоні під рипіння лавок, скла, внюхуючись у дивні запахи, вивітрілі й ні, він почав спостерігати за дівчиною. Ось ця б тобі підійшла, подумав лейтенант, але їй чотирнадцять років. Дитяча зачіска, довгі ноги стриміли з-під чорної плісированої спідниці. Вона діставала з пакетика урюк, відкушувала по шматочку і їла. Руки у неї подряпані, видно, що дівчина не перестає бавитися зі своїм котом. Або кицькою, – хмикнув про себе лейтенант. Скоро ти дійсно будеш задивлятися на таких. Від цієї перетрушеної попелом і тальком банальності він засміявся і хилитнув головою. Він уже був обернув голову, як підняв її так, що затріщали шийні хребці. Лейтенант дійсно побачив його.