Жiнка його мрiї

Власне, це був той чоловік, про якого розповідав малий вуркаган, потім Іва, головне, про нього говорила Іва. І це основне. Він просто знав, що давно, наче з самого народження, знає і шукає цього чоловіка. Але і це не виявилося для нього головним. Головним було те, що він бачив його обличчя, і він запам’ятає це обличчя назавжди. Але за цим прийшла дуже швидка, як вагон, що злетів з рейок, і прозора думка: там нема чого запам’ятовувати. Очі у нього зробилися вузькими і тонкими, замацали простір, вишукуючи шпаринку, прищ на обличчі чоловіка. Але не було за що вчепитися. Широке обличчя, з різкими вольовими лініями, широка щелепа, чистий лоб, який не видавав нічого про інтелект чи про його відсутність. Саме так: там лежала загадка, від якої віяло дикими і древніми пісками; ордища чужих почуттів і думок пролетіли із вжиканням металевих ос біля вуха. Лейтенант без страху, як і всі менти, подивився в очі чоловіка. Нормальні очі, от колір визначити важко, саме важко, і то, напевне, винувате це гівняне світло.

У незнайомця не заворушився жоден м’яз. Тут лейтенанта струснуло, наче током. Чоловік усміхнувся йому на всі тридцять два білих і здорових зуба. На цьому лейтенант знався. Костюм на ньому дорогий, той, хто носить його, ніколи у метро не їздить. На пальці перстень з каменем, напевне, коштовним; вірніше, камінь складався з двох половинок. Однієї червоної, другої синьої. Лейтенант ще хотів вловити щось незвичне у цій посмішці, але, на подив, так нічого й не знайшов. І тільки він наважився діяти, як двері розчахнулися і чоловік, наче у привітальному жесті, з натяком на прощання, підвів руку і вийшов на зупинці. Там, де він стояв, лейтенант на стіні побачив дві сині смуги. Лейтенант проїхав ще одну зупинку. Ця найкоротша. І тут він послухався. Саме так: він послухався чийогось позову, чи крику, чи наказу. Двері вже майже зачинялися, коли він рвонувся з місця, проскочив у щілину.

Він пішов пероном між колонами. Серце билося об ребра, сині тіні лягали від колон. Порожній перон. Він уже збирався подивитися назву зупинки, як почув гуркіт, наче хтось висадив у повітря весь метрополітен. Потім картинку підмінили.

Чорно-білий варіант. Білий пучок іскор, ніби хтось запалив воднораз тисячі петард. Цей пук вогню рухався поперед електровоза. Електровоз повз у густій тютюновій мелясі метрополітену. З’явилися перші вагони. Лейтенант навіть не міг уявити собі, що може трапитися. Нічого не існувало, і пізніше він зрозумів, що цього треба було очікувати. Ще не все відбулося. Електропотяг зупинився, але лейтенант не переводив подиху. Вагони відчинилися, вірніше один. І звідти повалили люди. Їх було мало, але лейтенант упіймав поглядом того, кого, здавалося, шукав. Це був кульгавий кривоногий карлик, з довгими руками і непомірно широкими стопами. У ньому він упізнав колишнього пушера Цапу. Цапа швиденько шкутильгав упродовж колон, обхопивши руками торбу. Лейтенант рушив йому назустріч. Цапа, здавалося, нічого не помічав і швидив у бік міліціонера. Він знав цього фрукта як небезпечного і шкідливого, той знюхався з вуличними бандами, потім проліз у середній бізнес, а далі – щез, одружившись із огрядною сутенеркою Клавою, нині в миру Клавдією Олексіївною. Проте лейтенант з усього маху всмалив його у підборіддя, перевернув, як велику бридку комаху, на живіт і заклацнув наручники за спиною.

* * *

Марі схилилася над трупом під білим світлом від ліхтариків. Труп задубів і був безруким, як і очікувалося. Кошлаті груди плейбоя забльовані. Вона повернула голову і побачила, що напарник дивиться на її сідниці.

– Асфіксія, – сказала вона. – У власній блювотині. Швидше за все, його довго накачували наркотиками. Запалилася рана, потім переросла у гангрену. Його викрали, але для чого – він нам ніколи не розкаже. Бідолаха, перемучився…

Тут усі собаки, що у передмісті, особливо вночі, ніколи не затихають, заглухли всі разом. Усі присутні, як один, повернулися: рожевий млинець передмістя лежав унизу. Марево заступав чорний силует бетонної плити. І вони побачили його, з широкими могутніми плечима, розкинутими крилами. Чоловік сидів навпочіпки, а навколо нього наче хтось перефарбував повітря у колір цвілого хліба, тільки гладко. Чоловік сидів нерухомо, звісивши руки. Коли його обличчя торкнувся білий пучок світла, він не поворухнувся, а обличчя не змінило виразу. Напарник потягнувся до пістолета, але облишив. Крило плеча чоловіка піднялося, рука чорною стрілою витягнулася у напрямку сходу. Пройшло не більше хвилини. Коли Марі і напарник подивилися, здавалося, лише встигнувши зморгнути, то наткнулися поглядами на порожній уступ бетонної плити.

– Що це? Що в хріна з нами усіма діється! – закричав напарник.

– Схоже, він на щось показував… Здається, туди – на схід, – спокійно сказала Марі і посвітила ліхтариком на бетоновану доріжку. – Ходімо, любий, глянемо…

– Виклич підмогу. Мені все це не подобається, – прохрипів напарник.

– Така у тебе, любий, робота, – і Марі рушила у темряву.