Жiнка його мрiї

Лейтенант побачив малинові спалахи. Він, напевне, про щось здогадався, але сонний настрій плюс довгий лікарняний коридор не давали вволю подумати. Він зараз думав про Величка, про майора, про карлика і про Іву. Найбільше він не хотів думати про Іву. Про красиву, з тонкою талією, круглою задницею, прямою спиною і вишневим поглядом. У Величка серцевий напад. Пробувши півдоби за ґратами, він вигадав, що його найменше – розстріляють. Але зараз заспокоївся і завис між смертю, інфарктом та мікроінсультом.

– Доброго вечора, капітане. У мене для вас неприємна новина. Знайшли Руслана. Мертвого, – сказав він і сів поруч.

Величко не злякався, здавалося, його просто відпустило. Нарешті проблема, яка його мучила, відійшла, і зараз можна насолоджуватися своїм горем. Щось таке прочитав лейтенант у капітана на обличчі.

9

Іва гнала машину трасою. Світанок піднімався над верхівками сосен. Потім машину викинуло у рівний степ. Білі піски мертво лежали уздовж води. Іва зупинила машину, вийшла і, ставши навкарачки, почала блювати. Їй зробилося легше, і, схрестивши ноги по-турецькому, вона сіла проти води. На тому боці синьою ганчіркою мирно лежало місто. За спиною гудів під вітром мокрий пісок. Здавалося, вона не думала про те, що трапилося. Не інакше, це колись мало розв’язатися. Але у її теплих вишневих очах горів не переляк і зовсім не жах. Зараз вона думала про майора. Злі її очі дивилися на мокре передсвітанкове місто. Нарешті вона звелася. Навіть не глянула у той бік, звідки тягнулася чорними клубками пожежа. Похитуючись, вона пішла до свого «бентлі». Врешті їй вдалося красиво пожити, і все пішло на пси. Все у шоколаді, так, здається, говорила Лінда, – ідіотка, раки – найкраще для неї, все спаскудять, суки, все перемішають. На гілках писнула перша птаха. Не інакше, треба це було пережити. А от майор навряд чи повинен пережити. Їй треба встигнути раніше, ніж туди припреться її тупоголовий менток. Якого дідька вона з ним сплуталася, а взагалі, яка різниця, хто тобі раз на тиждень чи кожен день встромляє. Прийде час, і сама будеш шукати.

Місто важке і вологе. Цілу ніч йшов дощ. Здавалося, що тільки-но скрізь позаливали гудроном. Іва гнала потужну машину і відчувала від цього упевненість. Апендикс річки, згори, під мідним сонцем, викликав у Іви новий напад нудоти; принаймні, це вже не сон, вирішила вона. Її божевілля тріщало купою жару, а рештки Лінди занесло під водосховище. Вона багато чула про смерть, як і кожен у цій країні, але саме зараз це їй нічого не говорило. Хіба що боліла рука. Нарешті вона загнала «бентлі» на пагорб Печерських Липок. Далі вона пішла тихими вулицями, вже маючи в голові чіткий план. Усе має пройти гладко. До обіду нічого чекати. Інакше її просто знайдуть разом з Ліндою.

Лікарня з широким холом, збудована ще за совєтських часів, більше нагадувала ангар чи, може, сам лайнер, який дивом не рушив у свою подорож. Іва смикнула двері, але двері були зачинені. Це її стурбувало. Іва натиснула на дзвоника, і майже як по команді з’явилася стара баба у білому халаті, з горбатим носом і лукавими очима. Не довго думаючи, Іва сунула їй у жменю дві зелених сотні. Потім натягнула білого халата. Одягаючись, вона ніяк не могла побороти відразу, що хтось одягав її халат. Вона знала цю лікарню. Часто підробляла медсестрою. Зараз була не її зміна, але стара мовчатиме. Але якщо не мовчатиме, то її біда. Від халата смерділо котами та калом. Іва пошукала за вахтою пляшку. Це була паскудна горілка, швидше спирт, розбавлений водою. Іва налила склянку і випила одним махом. Ясність помалу вернулася до неї.

* * *

Майор бачив ртуть стіни. Стіна переливалася, і там прозирали якісь картинки. Майору смерділо. Він не міг рухатися, а була, як він визначив, добра половина ночі, якщо не під ранок, і він помочився у простирадла. Він навіть не кликав нікого. Байдужий до свого життя, він зараз думав про Ладу, потім про сина і про весь цей гармидер, котрий хоч коли-небудь відкриється, а напевне, ніколи, тому що Київ хоронить не тільки героїв, а й чужі помилки. Достойне місто, важко і пусто подумав він. Лада ніжна і далека. Потім хтось наче заспівав. Майор чув різноманітні голоси: тонкі пискляві, квакаючі, каркаючі, нявкаючі. Усі вони наперебій вихваляли майора, а він стояв на узвишші і вдячно приймав похвали. Реальність усього, що відбувалось, напрочуд бентежила майора. Смерділо калом і сечею. Але голоси приємні. Потім він таки нарешті розплющив очі й побачив білу полузану стелю, тумбочку з надгризеним яблуком на ній, банальний графин з водою. Він покликав медсестру.