Житіє моє

Він підійшов до полиці, де зберігалися скромні сувеніри попередніх експедицій: уламок пляшки з прозорого скла (таких повно в землі навколо Кейптауера), загадковий вкритий візерунками каміня, думки про штучне походження якого розділилися, блідий любительський дагеротип з Пташиних Островів (контрабанда, так), на задньому плані якого приймав сонячні ванни молодий некромант (Аклеран просто не міг пропустити такої сцени).

— Я чув про ваше б-братство від м-мами, містере Сітон.

— Сподіваюся, лише хороше, — наморщився чоловік. До речі, мої співчуття.

Білий коротко кивнув.

— В-ви н-нерозбірливі у з-засобах…

— Це в минулому! Політика братства змінилася, виможете особисто в цьому переконатися. Я пропоную більше: очольте нашу групу! Тоді методи і засоби будете вибирати ви.

Білий задумано запустив кінематичну скульптурку, що стояла на столі Нурсена. Мірно заклацали кульки.

Мама, відкриваючи йому перед смертю таємниці свого минулого, не радила мати справу з братством Салема — погана репутація заразна. З іншого боку, що може бути гірше за звинувачення в безумстві, які зараз часто звучать за його спиною. Тепер викладацька кар’єра для нього закрита.

— Якщо я в-вз-знаю…

— То негайно повідомите владу, як і слід це вчинити кожному відповідальному громадянину! Часом, захоплені пошуком істини, брати втрачають почуття міри, тому особливо важливо, щоби керівник дотримувався високих моральних принципів.

Алех подивився на сяючого доброзичливою посмішкою вербувальника і співчутливо зітхнув:

— Т-тема г-горить?

Містер Сітон здувся.

— Так. Матеріалів до… потилиці, а толку нема. НЗАМПІС недавно унікальну бібліотеку реквізував (ви, напевне, чули?), тепер вимагають дати експертну оцінку про напрямки ворожої зацікавленості. До речі, поважаний деким метр Хаіно не бридився заборонених практик, у нього у маєтку цілий склеп знайшли. І крематорій. А от ви, для того, щоби торкнутися таємниць минулого, погодилися б на смерть людини, хай добровольця?

Алекс знову знизав плечима:

— П-простіше, н-нек-романту зап-платити.

— Теж вірно, — визнав містер Сітон. — Так що ви вирішили?

— Я згоден.

— Ласкаво просимо в клуб!

Завжди хотів знати, чому людей так тягне на Південне Узбережжя. Десь-колись я чув, що безпека у нас міцно асоціюється з яскравим світлом, але в Михандрові сонячних днів більше, в Арангені теж є море, Хо-Карг безпечний і просолений, як не знаю що. Тим не менше, люди пруться саме сюди. Чвертка стверджував, що влітку тут якась особлива, м’яка спека. Не знаю, не знаю, як на мене, всяка спека — зло. От пересидіти осінні дощі під пальмами — хороша ідея, але саме восени в Золотій Гавані наставав «мертвий сезон».

Я бачив, як це стається. Можна було подумати, що на місто впало збройне прокляття.

Навантажені валізами брички важко котилися на перевал, поряд цокали копитами ослики (економ-варіант для пішоходів), а в особливо непідйомних варіантах багаж до вокзалу витягували на волах. Автомобілі в цьому безкінечному русі участі майже не приймали: «закипали» на середині схилу, тому що швидкість каравану обмежувалася можливостями найстаршого кульгавого віслюка. Добравшись до перевалу, народ щільно набивався у вагони, нагадуючи мені суесонську дрезину. І це при тому, що назад потяги йшли напівпустими.

А все чому? Погода, бачте, їм зіпсувалася: вночі градусів вісімнадцять, вдень двадцять два, прохолодний вітерець з моря, а в другій половині дня — неодмінна двогодинна злива (не аж така як в перший день, але все одно). Запізнілі відпочиваючі в паніці залишали узбережжя.

Не розумію я цих людей. Дощики їм не подобаються! Наче місити грязюку десь під Редстоном веселіше. Напевне, це щось на кшталт краухардської любові до Вітчизни — погане, зате моє. Ясно, що з від’їздом краще не поспішати.

Я приступив до пошуків зомбі без фанатизму — беріг здоров’я. Була причина: пробував пройтися пішки до берега, мало не здох. Не те, щоби схили тут надто круті (хоча все Південне Узбережжя — один суцільний схил), але після проваленого ритуалу давня фізична форма до мене так і не повернулася (просто в більш цивілізованих місцевостях це було не так помітно). Негайно вирушив до цілителя (їх тут як собак). Благородного виду дідусь видав мені стимулюючий амулет, радив їсти поменше жирного і уникати хвилювань. А хто тут хвилюється?

Верхом дурості було б робити за Чудесників їхню роботу зі знищення мене, тому пересувався я містом неспішним кроком, як на прогулянці. Така поведінка прекрасно гармоніювала з настроями оточення: мешканці Золотої Гавані виглядали як студенти, які розслабляються після зданих заліків (знайте: всі анекдоти про байдужість і пофігізм жителів Півдня придумано в середині жовтня). Місто було щільно забудоване пансіонами і кафе, але деякі з цих установ стояли зачиненими цілий день, а більшість ресторанів скоротила кількість столиків — зайві меблі ажурними вежами стовбичили під навісами по подвір’ях. Судячи за наповненістю всяких їдалень, у високий сезон тутешнє населення збільшувалося втричі, якщо не вчетверо. Який жах для жандармерії.