Житіє моє

Чи обстановка загальної розслабленості тут була виною, чи амулет цілителя, але лише шукати Макса мені розхотілося. Відчуваю ж: варто мені буде проявити свідомість, як одразу ж запряжуть! Тим більше, зловісних чуток містом не ходило, хоча зомбі точно був десь тут. Нарешті, перший раз за довший час, можна було нікуди не спішити і елементарно від’їстися. Залишене відпочиваючими місто ідеально відповідало моїм потребам щодо тиші і простору. Розміри будівель — і найбагатших, і найпростіших — залишали стійке відчуття ляльковості (а ти спробуй звести просторіший дім на такому схилі). Під навісними дахами, захистом від дощу і граду, визрівав чи то другий, чи то третій урожай овочів; ваблячи око, з-за парканів перевішувалися абсолютно нічиї плоди. Годували добре, хоча бажання кухарів класти в рибу фрукти я не розумів. В цілому, життя на Південному Узбережжі навівало відчуття легкості буття. Але йолопами місцеві жителі не були — амулети інструментального контролю були понатикані досить густенько, а на всіх будівлях красувалися виконані в металі відвертаючі знаки.

Настрій псували жебраки — худі засмаглі до чорноти типи, практично невдягнені. Вони нипали опустілими вулицями з виглядом бродячих собак, сиділи в пилюці на перехрестях або збиралися в провулках галасливими зграями, готовими від найменшого натяку на тривогу розсіятися по подвір’ях. Міщани їх старанно не помічали. Воно і зрозуміло: співчуття викликають слабкі, а серед цих дармоїдів не було старих і дітей, навіть жінок було видно лише вряди-годи. Якісь нетипові жебраки — звичайні пускають наперед молодших. Або молодші від когось ховаються? Чи не почав мій зомбі жерти бездомних? Я чесно спробував це вияснити, але від мого наближення черговий доходяга рвонув з місця так, наче його тут били. Дивно, мені здавалося, народ навколо пристойний. Ну і дідько з тим, повадився жерти, то нехай жере.

Напевне, волоцюги також годувалися з відпочиваючих, але сезон закінчився, а їсти хочеться завжди. Підвищений рівень дрібних крадіжок став кидатися в очі навіть мені — мій номер намагалися пограбувати через кватирку. Серед білого дня! Злодіїв налякали не свідки, а звично поставлена мною на речі шумова «вартова» (після крадіжки щоденника мій характер став поганим, дуже поганим…). Сподіваюся, мелодія паровозного гудка злодюжкам сподобалася.

В Краухарді ці діячі повигрібали б за свої витівки негайно, а на узбережжі терпіння влади вистачило на два тижні (може, у шефа жандармів просто відпустка була). В один з днів Золота Гавань якось непомітно наповнилася людьми в формі, і голодранців без зайвого шуму пов’язали, не розбираючи, хто в чому винен. Місцеві сприйняли демарш влади байдуже, з уривків розмов я зрозумів, що жебраки з’явилися на узбережжі недавно, з міськими авторитетами не вжилися і в обстановку не вписалися. Питання: що ці дýрні, взагалі, тут забули?

Зустріч з рішучими жандармами знову запустила колесо моїх планів. Бігати містом, висвистуючи зомбі, я не став (мало що), замість цього провів тріангуляцію, визначивши місцезнаходження Макса, і став шукати туди підхід. Задача вельми непроста: прямі кути місцеві жителі зневажали, основним транспортним засобом вважали віслюків, а назви вулиць і номери будинків розвішували хіба лише на набережній (там, де найдорожчі готелі). Уявив себе верхи на ослі і півдня плювався. Хоча, при тій ціні, яку тут деруть за мототаксі, я скоро і сам інших возити почну. Потім до мене дійшло, що вся Золота Гавань розташована на терасах, кожен уступ схилу перетворено на квартал, з’єднаний з рештою крутим серпантином, причому, сторона, повернена до моря, вважається чомусь заднім подвір’ям. Потрібний район виділявся на карті сам по собі. Роздобувши на приморському базарчику неяскравий місцевий одяг, я перечекав дощ в кафе і пішов на діло.

Неоформлена підозра виникла у мене майже одразу: райончик виявився дуже вже ізольованим, майже на дикій скелі, зверху і збоку лише кущі і кози, до моря хрін доберешся. Кому там жити? Перші доторки чужої магії я відчув ще на схилі (ненав’язливий сигнальний Знак) і відпустив таксі одразу ж, як дорога видряпалася на уступ. (Зайві свідки мені ні до чого.) Весь квартал становив собою п’ять будинків, оточених великими але недоглянутими дворами. До естетики і зручності тутешні мешканці ставилися байдуже, за парканами виднілися лише місцеві бур’яни і колючки, навіть дорога тут не врізалася в гору, а йшла під кутом набік. (У мене, зіпсованого алхімією і цивілізацією, така дикість розуміння не знаходила. Півгодини машиною до найближчих сервісів!)

Наткнувшись на перший з охоронних периметрів, я майже не здивувався. Однак, який знайомий стиль… Природньо, ну хто ще може сперти чужого зомбі, як не некромант? Ну, тримайся, злодюго! Наплювавши на сторожові прокляття, я рушив до будинку напролом. Нехай знає — гаплик прийшов.

Двері виявилися відчиненими. В просторій кухні возився з заварним чайничком Чарак. В кутку на складеному вчетверо коцику сидів Макс, привітно посміхаючись і поплескуючи по підлозі хвостом.

— Ну і?!?

— Чай будеш?