Житіє моє

— Я спитав: «Ну і?!»

— І?

Макс винувато підібгав вуха і забарабанив сильніше. Я покликав пса-зомбі і перевірив стан реанімуючих проклять (терпимо).

— Якого дідька він тут робить?

— Ти хотів його позбутися? Думаєш, «утилізатори» змогли би оцінити красу і складність нічийного монстра? Скажи дякую, що песикові стало розуму прикинутися неживим, а то відправився би він прямо в пічку!

Імовірність такого наслідку я не розглядав… Але не признаватися ж йому, що я пошився в дурня!

— Якщо ти зараз скажеш, що пожалів собачку, я вип’ю отруту.

Чарак поморщився.

— Сталося співпадіння інтересів. Якби ти помер, повір, я би про це почув перший, а раз ти живий, то за своїм собакою точно би з’явився. Зрозуміло пояснюю?

Я вирішив гордо промовчати.

— Подумав на рахунок вири?

— Так. Хочу знати розташування древніх магічних споруд, особливо таких, призначення яких незрозуміле. Локальні небезпеки і всякі лихі чутки теж бажано.

— Пізно! — посміхнувся некромант. — Сектанти уже заволоділи амулетами.

— Знаю, та і плювати. В курсі, що ваші схемки хтось трошки не домалював?

— Паскудно, паскудно. — Чарак скрушно похитав головою і розлив чай у горнятка. — Хлопчина здавався надійним. З іншого боку, він все-одно не знає, де я живу. А чого ти вирішив, що схему ритуалу спотворили?

— Бачив оригінал, — знизав плечима я, намагаючись на око визначити, яка чашка повніша. До чаю додавалися маленькі вкриті помадкою прянички.

— Значить, ти розгадав смисл ритуалу?

Голос некроманта звучав підкреслено байдуже, але мене не проведеш!

— Розгадав, тому і питаюся.

Чарак покусав губу, запиваючи чаєм своє розчарування, і здався:

— Може, поділишся зі старим вчителем своїми здогадками?

О, це інша розмова. Наскільки ж приємно почуватися найрозумнішим! До того ж, ця таємниця — не приший кобилі хвіст, і ніхто її не купить.

— Амулети — лише ключі, — багатозначно проголосив я. — Діючий амулет знаходиться деінде.

— Цікава теорія, — протягнув слова Чарак, задумано намагаючись занюхати чай пряником. — До речі, сектанти завжди намагалися організувати свої ритуали на північному заході, і нікóли — на півдні.

— Та що вони знають, ці сектанти? — Я витягнув з-за пазухи складену карту. (Ось який я передбачливий!) — Ну, можеш показати?

Чарак зітхнув.

— Я би міг сказати «так», але тоді ризикую не виплатити виру. Буде краще, якщо ми звернемося до знавця. Живе тут поряд один маг — великий поціновувач старовини. Він мені винен. Пропоную переадресувати твоє запитання йому.

— Згоден!

І він же без всякої задньої думки запропонував, а я би міг і здогадатися. Любов до старовини — це таке хобі, яке вимагає багато грошей, багато влади, або якоїсь комбінації першого і другого. Але по телефону Чарак називав свого приятеля Філом, тому я перебував у блаженному незнанні рівно до того моменту, як прочитав написану на папірчику адресу.

— Головне — не тушуйся, — налаштовував мене некромант. — Філ — маг з дивацтвами, але на його посаді можна собі дозволяти і не таке. Ми вже років двісті знайомі, голова у нього варить — всім би так. Я рекомендував тебе найкращим чином, як свого учня і кровника. Він про тебе вже багато чув і готовий допомагати.

Ось тут я заглянув до шпаргалки і усвідомив неприємний факт: старшого координатор південно-західного регіону звати Філ Аксель. Причому відступати пізно — він вже знає, що я в дорозі, різка зміна планів буде виглядати несолідно.

Але, власне, чого би й ні? Він з мене пожартував, а я так і не віджартувався. Всі події останнього року, які травмували моє самолюбство, ожили в пам’яті одночасно. Хтось повинен був за них заплатити.

Я цілий вечір мучив свій мозок, намагаючись придумати щось епічне. Різноманітні магічні каверзи одразу відпадали — занадто великий ризик постраждати самому. І потім, що, якщо він знайде в моїх діях компромат? (Треба, нарешті, знайти час і вивчити чинне законодавство.) Провокувати виклик на дуель просто немудро: скажуть, Тангор почуття гумору не має. Як можна поставити чорного в незручне становище і при цьому не нарватися на мордобій? Смішне питання — залишити його сам-на-сам з громадською думкою, і хай спробує змусити всіх пліткарів замовкнути (мене сама лише думка про таке вганяла в оціпеніння).

Ну, Акселю, тримайся!

Глава 43

Набережна Танура піднімалася від моря двома широкими сходинами, кожна майже на півтора метри, і навіть так найближча капітальна будівля заходилася не ближче ніж метрів сто від межі прибою. Правда, це не заважало прилавкам і балаганам приморського базару окупувати гранітні сходи від світанку і до полудня. Відпочиваючі, які з’являлися на Південному Узбережжі лише навесні і влітку, мали купу ідей стосовно такої дивної архітектури, але майже ніколи не вгадували.

«Це не приливи такі високі, це шторм такий сильний,» — подумав Метью Райхан (пояснювати очевидні речі було частиною його професії).

Той, хто не бачив зимового шторму біля мису Танур, не може зрозуміти значення слова «стихія». Можливо, саме тому Метью, який в Танурі виріс, так добре вписався в колектив служби підтримки.