Житіє моє

Як виявилося — не тільки він. Білі за межами університету тепер пересувалися тільки групами по троє-четверо, у них пройшли якісь власні заняття «з безпеки», після яких всі стали нехарактерно тривожними. Першокурсників перелічували двічі на день — зранку і ввечері, серед студентів з’явилися якісь численні ланкові і чергові, в гуртожитку було введено комендантську годину. Цікаво, як вони збиралися примусити чорних виконувати всі ці правила? Особливо — свіжих, тільки по здобутті, магів, які закінчували заняття після полуночі в такому стані, що ніяких Чудесників не треба?

Виявляється, елементарно: найняли візника і організували безкоштовну вечерю. З пивом. Халява! Всі чорні з’являлися на дванадцяту нуль-нуль як штик. Навіть я відчув спокусу повернутися в гуртожиток і притлумив її в собі не без зусиль. Невже нас настільки легко передбачати?

Такі екстраординарні заходи налаштовували на серйозний лад. Якийсь час я чесно намагався себе залякати, ну там, уявити, що за мною слідкують маніяки і хочуть зарізати, але довго продовжувати в такому дусі не зміг — скучно. І потім, що вони могли зі мною зробити? Вбити? Найстрашніша річ, яку я міг собі уявити — перегоріла лампочка в під’їзді і Шерех, які чекає на мене під дверима, але в місті такого (тьху, тьху!) статися не могло — занадто багато навколо відвертаючих заклять понатикано, та і «нагляд» теж недаремно свої гроші дістає. Як максимум, мені вдалося виробити в собі звичку поглядати надворі в різні боки і не напиватися в незнайомих місцях.

На заняття з чорної магії мене не пускали — краухардський доктор якимось чином сповістив про мою травму університетське начальство (жалюгідний донощик, одно слово — білий). Весь той час, який в мене тепер вивільнилася, я, як порядний студент, проводив у бібліотеці.

Інтересів у мене було два. По-перше, треба було ретельно спланувати компанію проти Шереха. Напевно, я — не перший чорний маг, якого він зачіпає, значить, якось зжити зі світу його пробували і раніше, значить, повинні залишитися якісь звіти про якісь успіхи. Щоби наш брат зробив комусь капость і не похвалився? Не може такого бути! Однак матеріалів про найнебезпечніший потойбічний феномен виявилося на диво мало. Причин у такого могло бути дві: або Шерехом ніхто, крім мене, ще не цікавився (нонсенс!), або отримані результати мали гриф «не для простих смертних». Ось про що треба було розпитувати капітана, а я про якихось білих ідіотів виясняв.

По-друге, мені пекла руки дядькова книжка. Хитро вивернувшись і понадокучавши Йоганові, я взнав, що зазначена на посилці адреса — це навіть не будинок, а ботанічний сад. Ім’я теж видавалися сумнівним, бо П’єро Сохан був лише персонажем якоїсь досить відомої байки. Обидва факти в поєднанні вказували на білого мага, який живе сам і зберігає нейтралітет. І що? Торгашем він, очевидно, не був, тому що продавець не встане назвати покупця «мій дорогоцінний друже» і скаржитися що «в найсокровенніших мріях уже не сподівався застати тебе живим». І вже тим більше не стане переконувати його в листі, що «без всякої низької думки урочисто утримав» оце неназване щось «виключно задля збереження спадковості у наступників». У мене від самого ритму цих фраз закладало вуха, а зустрічатися з «жалюгідним майстром дзеркал» абсолютно не хотілося.

Таким чином, необхідно було вияснити, що я маю руках, інакше, при першій же спробі продати раритет, мене просто придушать. І потім, може, книга крадена?

Розпізнати мої знахідку виявилося аніскільки не простішим, ніж прищучити Шереха. Жоден відомий мені стиль письма не підходив, і не можна було виключати, що текст просто-напросто зашифрований. Єдиним упізнáваним елементом виявилися цифри, що стояли на початку кожної глави, хоча, якщо це були дати, то вони наступлять лише через дві тисячі років. В результаті, схожий шрифт промайнув лише в одному місці, в списку копії легендарного «Свідоцтва про Короля» чи якось так, але то був найдавніший з відомих людству рукописів, а мій скарб більше нагадував дорогу записну книжку. Щоби шукати більш прицільно, необхідно було не просто перебирати ілюстрації, а досконально вникати в предмет; я чесно спробував і зрозумів, що простіше викинути проблему в смітник.

Зі всієї тої історичної ахінеї мене порадував один прикольний факт: виявилося, що Роланд Світлий був святим чорним магом. Вмерти і не жити — «світлий»! Добре хоч, не «білий». Як чувак жив з таким прізвиськом — розумом осягнути нереально. От і ставай після такого святим!

Старший координатор регіону сидів у своєму кабінеті задоволений і ситий, ніби великий чорний кіт. Тінь ще не опалого листя колихалася стінами, створюючи враження, ніби ти в джунглях. Паровоз зрозумів, що більше ніколи вже не зможе зайняти цю кімнату — надто сильними будуть асоціації.

— Один є! — промурчав містер Сатал.

Капітан Бер обережно хитнув головою: