З трамваю мене висадили і пригрозили відвести в ділянку. Скнари! Ну, не біда — жив той самий Лоран недалеко від роботи. Я поволі пройшовся набережною парку, зацікавлено оглядаючи стовп чорного диму, що піднімався над річкою — коледж святого Іогана все ще гасили.
Адреса, яка мене цікавила, належала низці будинків, що стояли другою лінію за ангарами і складами Північного Затону — відносно мілководної пристані, уподобаної власниками яхт, невеликих човнів і рибалками-любителями (уявіть собі, в цій ріці ще й рибу ловлять). Синій візок стояв на вулиці напроти похмурого п’ятиповерхового будинку, я відмітив його номер в пам’яті. Але стерегти Лорана біля квартири — справа марна. Раптом, він туди більше не повернеться? А якщо він прикинувся хворим і пішов у справах, то куди? Взагалі-то це наштовхувало на ідею — пристань, острів, кораблі… До палаючого коледжу звідси рікою було ближче, ніж берега. І цей рибний запах ще…
Подумавши, є завернув до причалів. Північний Затон — не торговий порт, народ в таких місцях не метушливий, всі одне одного знають (навіть коли не хочеш знайомитися), в справи можуть не лізти, але куди, коли, з ким пішов — обов’язково помічають.
Затишно вмостившись межи якихось пустих діжок, на пристані закушувала компанія рибалок. При вигляді свіжого хліба і тарані мій шлунок голосно нагадав про себе — вчорашній банкет уже його покинув. (Зав’язувати треба з цими кулінарними пригодами!)
— Де Лоран? — впевнено гукнув я рибаків, не завдавши собі труду привітатися.
— Там! — вони замахали руками в сторону довгих складів.
Видно, така вже моя доля. Може, хоч грошей з нього витрясу — дико не хочеться пертися додому пішки. Маленькі бічні двері були відчиненими, зсередини долітали гучні голоси — Лоран був не сам.
— Привіт, козли! — виголосив я одразу від дверей. — Не чекали?
Двоє накачаних молодих парубків подивилися на мене зі здивуванням. Третій, білявий красунчик в білій капітанський куртці, тільки ледь помітно стиснув губи — не інакше, вилаявся про себе
— Тобі того ж, Лоране! — кивнув я йому. — Що ще скажемо?
Він дивився на мене з сумішшю бридливості і здивування, від чого моя чорна натура негайно стала в бойову стійку. Ненавиджу снобів, які косять під капітанів! Хочеш ходити моїм дахом — покажи кігті.
— І в тебе сталo нахабства сюди прийти… — втомлено почав він.
— А шо робити? Ці ваші укурки «мама» толком сказати не можуть, а мені потрібна конкретика. Прийшлося пиляти сюди, «учителю». Пішки, між іншим, йшов, ногу натер!
Хто мені тепер скаже, чого я так поспішав? Переді мною стоять троє Чудесників, тих самих, що переполошили весь Редстон і поставили рачки Університет. Більше того: один з них, напевно ще й маг, причому, не останній в своїй банді. Чи не пропав я в положення того мужика, який (в Краухарській версії казки) упіймав Земляного Чоловіка і не зумів притягнути його додому?.
Але відступати було пізно. Де не врятує сила, допоможе наглість!
— Ну, коліться, що ви там зробили, майстеряки — руки-з-сраки.
Лоран прикрив очі, демонструючи, яку безодню терпіння він змушений проявляти в розмові, і спробував промовчати. Він погано знав характер чорних.
— Лише не кажи мені, що ти — маг-винахідник, однаково не повірю, пика не та.
— О, звичайно, нічого оригінального, — не втримався Чудесник, — всього лиш Кайдани Вибавлення! Сподіваюся, цей термін вам знайомий?
— Нічого не наплутав? — строго перепитав я, чим шокував його остаточно.
Ніякого дискомфорту (холоду, пустоти, самотності) від втрати Джерела у мене не виникало. Дивно. Я далекий від думки всерйоз ототожнювати магію з тілесною кінцівкою, але вважав, що печально відомі Кайдани сприймаються якось інакше. Невже це — оте саме, чого до гикавки боїться більшість чорних магів? От сміху-то!
— Не сумнівайтеся, — запевнив мене він. — Мабуть, печально бути присутнім при кінці власної кар’єри?
Цікаво, а він мене за кого вважає? Знизав плечами:
— Це не дуже. Взагалі-то, я алхіміком збирався бути. Але «наглядові» про вас все-одно скажу, бо нема чого.
Вони різко посмутніли.
— Схоже, — зітхнув Лоран, — ти не розумієш, яку послугу ми тобі зробили, звільнивши від згубного впливу тьми…
Я відповів йому непристійним жестом.
— … бо порок надто глибоко пустив коріння в твою душу. Ти змушуєш нас вдатися до крайніх заходів!
Це що він, загрожує чорному? Зовсім білі знахабніли! Навіть якщо магії у мене дійсно нема, я ж і просто в рило дати можу, причому, сильно, про що Лоранові негайно і було сказано. Замість відповіді, качки набундючилися і рушили в мій бік.
Ох ти, гобліни-недоноски, карликовий вид!
У справжній сутичці троє противників нараз — гарантований гаплик, і якби переді мною була зла міська шпана, я би розвернувся і дав дьору — відступати вчасно чорні теж не бояться. Але це були саме качки — виховані домашні хлопчики, які вирішили стати крутими за допомогою гирь і гантель, їх бойове мистецтво не шліфувалося в десятках дрібних сутичок з розбитими носами і набитими ґулями. Супроти обірванця з краухардської глибинки вони були як домашні пестунчики проти вуличного котяри.