Житіє Моє

Хто би сумнівався! Впевнений, місіс Клементс нізащо би не доручила мені хоч трохи відповідальне завдання, адже я скептично поставився до ТЕХНОМАГІЇ. Купа перекиданого ґрунту росла, Алех встиг розповісти мені про те, де він вчиться, чим цікавиться, чого вирушив у цю експедицію, і як прекрасно бути археологом. Мене рятувала відпрацьована на молодшеньких звичка пропускати повз вуха пусту балаканину. Він бухкотів і шелестів, як дощ чи вітер, з рідкими вкрапленнями осмислених фраз. З його слів виходило, що місіс Клементс – висхідна зірка археології, яка зуміла зацікавити своїми дослідженнями і просто забезпечених людей, і військових, що я, власне, встиг зрозуміти й сам. Предметом її наукового інтересу була найдавніша з відомих цивілізацій, яка, за нашими припущеннями, була дислокована в Кейптауері (тій самій залізній фортеці), але, зі зрозумілих причин, вивчена була погано. До цих «зрозумілих причин» входила древність Культури, яку треба було вивчати, а також її безсумнівний зв’язок з проявами потойбічного: більшість місць розкопок археологи зуміли відвідати раз, максимум – двічі, і то, серйозно ризикуючи життям. Як білий міг вибрати собі такий рід занять, було абсолютно незрозуміло.

На два фути нижче ґрунт раптом змінив свої властивості: замість грубих кам’яних осколків пішов щільно злежалий пісок з вкрапленнями різнобарвних лусочок і крупнішого сміття; серед мінерального кришива білів скелет риби. Господи Боже, тараня, яку з’їли триста років тому! Я знайшов скарб, однозначно. Алех захоплено стрибав навколо ями:

- Це воно, воно! Те, що виносили з древніх руїн перед початком будівництва! Тепер ми знатимемо, як це все виглядало раніше!

Оптиміст. Підійшла місяць Клементс, похвалила Алекса (а як же я?) і стала пояснювати йому, як правильно описувати все, що зараз стається. Конфігурацію розкопок змінили, тепер сповнені заздрості студенти повинні були копати недалеко від нас. За таким от вовтуженням час минав непомітно.

Острів Короля зачаївся. Нічого дивного не ставалося, туман не повертався, і дні були як на підбір – сонячні і теплі. Ми з дядьком щодня ходили «купатися», і мушу визнати, що мої навики помітно покращилися. Їжа була хорошою (містер Мермер виявився чудовим кухарем), робота – неважкою, були у нас навіть розваги: дядько Ґордон почав лаятися з містером Смітом. Що до такого дійде, це я зрозумів одразу, як тільки вперше побачив їх обох разом, але не розраховував, що вони візьмуться до діла з такою енергією.

Все почалося на третій день, коли я, вкóтре гепнувшись з каменю, пробував отямитися на березі. Іншими словами, засмагав.

- От зухвала пика… - несподівано пробурмотів дядько.

Я піднявся на ліктях і оглянув весь кам’янистий пляж – між валунами до нас пробував підібратися П’єр Аклеран.

- Сміт вас шукає! - злорадно виголосив студент.

- До сніданку – чверть години, - відрубав дядько.

- От ви йому і скажіть!

Спішити ми не стали: потрібно було змити з себе сіль (для цього ми приносили з собою відро прісної води), витертися і одягнутися. Тобто, на сніданок ми встигали точно за годинником.

Сміт зустрів нас на стежинці, яка вела від пляжу до тюремних корпусів. Його очі метали блискавиці:

- З табору більше не виходити!

- А от це навряд, - спокійно посміхнувся дядько, - чи ви вважаєте, що тюрму ще не закрили?

- Ці місця... - почав містер Сміт.

- ... моя батьківщина, - закінчив за нього дядько. – я живу тут вдвічі довше, ніж ти існуєш. Мене не потрібно вчити, як бути обережним, краще прочитай лекцію своїм студентам – вони вештаються руїнами з простим ліхтарем.

Гасовий ліхтар – це єрунда, для того, щоби впевнено почувати себе в наших краях, потрібно мати спеціальну, зачаровану на голубе світло, лампу. Містер Сміт поскрипів щелепами і пішов прочищати мізки столичними йолопам. Весело мати трьох чорних магів в одній компанії!

Того дня я майже не слідкував за розвитком конфлікту – мої думки були зайняті іншим. Прямо скажемо, проблема була неординарною: напередодні ввечері Алех попередив, що завтра катер здійснить рейс на материк, і поцікавився, чи не хочу я відправити вісточку родині.

- Навіщо? – я ще ні разу нікому не писав листів, навіть про повернення додому був повідомив своїх телеграмою.

- Що означає – навіщо? - у свою чергу здивувався Алех. - Вони, напевно, хвилюються.

Мама точно хвилювалася. Вчора я просто знехтував і забув, а сьогодні думка про лист верталася до мене з нав’язливою регулярністю. «Якщо хочеш підтримувати з кимось добрі стосунки – повторюй за білим магом,» – є така хороша приказка в чорних. Допустім, мама знала мене, як облупленого, і, якщо й досі любила, то це вже ніщо не могло змінити. Але чи слід мені розвивати ситуацію і далі, чи варто залишити все, як є?