Житіє Моє

Поки моя компаньйонка насолоджувалася пригодою – до цього моменту вона не залишала Редстон жодного разу, і нові враження їй поки не приїлися. Після нашої засоленої столиці (яка, до речі, міс Фіберті теж не сподобалася) Фінкаун виглядав як марення безумного алхіміка. Навіть з минулого разу тут додалося суєти і людей (а може, справа в порі року?), непідготований розум це вбивало наповал., тим більше, що обжите білими старе місто знаходилося трохи збоку, а багатоярусний діловий центр – ось він, перед очима.

Ми вийшли з вагону окремо і залишили вокзал тим шляхом, яким зазвичай користуються лише місцеві – довжелезним пішохідним мостом. Ведучи Клару під ручку, я з видом знавця (подивіться направо, подивіться наліво) перелічував місцеві пам’ятки. Ні, не тому, що багато знав. Просто, мені треба було переконати її продовжувати йти вперед, не влаштовуючи істерик. (Подумаєш, настил дрижить! Ну і що, що знизу паровозики?) Коли я натякнув, що порівняно з тристаметровою шахтою цей мостик – тьху, міс Фіберті сильно зблідла. Ніколи не розумів, як люди вміють придумувати собі проблеми на пустому місці!

Мене фінкаунський хаос дратував з іншої причини – в тримірному лабіринті міста, яке за двадцять років не перебудовував лише лінивий, мені треба було знайти татів сховок. Заняття чимось схоже на пошук скарбів: знаєш, що є, а де – навіть Шерех не скаже (проклятий монстр дав зрозуміти, що я остогидив йому зі своєю суєтою, і на виклики більше не відгукувався). Єдиною зачіпкою була згадка про подію, яка колись проскакувала у звітах салемських братчиків: коли ховали батька (цікаво, що вони в труну-то поклали?), так от, якраз під час церемонії похорон згоріло все майно вдови. Я бачив міський будинок, який належав родині – пожежі там ніколи не було. Тобто хтось міг заради жарту відновити халупу «під старовину», але столітні платани, що росли впритул до фасаду, вціліти в первозданному вигляді не могли. Іншої нерухомості в межах міста за батьком не числилося. Парадокс? Ні, якщо допустити, що тато слідував дурнуватій міській моді, з якої я ще в Редстоні потішався – винаймати на літо хату в сільській місцевості. Звичайно, думати, що чорний маг збирався спілкуватися з природою чи (предки захисти!) вирішив завести город, було би верхом дурості, а от випустити дитя бушувати на свободі – якраз воно, цілком реально. 

Особисто я цього епізоду в своєму дитинстві не пам’ятав, а салемці не вважали за потрібне зазначати адресу літньої дачі сімейства. Хоча, навіщо мені допомога цих клоунів? Люди про ту пожежу теж могли забути, але десь же вона повинна була бути зафіксована: або в газетах за ті часи, або в архівах муніципалітету. Природньо, що чорний маг не міг опуститися до копирсання в запилених паперах, цей подвиг чекав на міс Фіберті (головне, обставити все так, ніби я весь цей час теж буду зайнятий). По-моєму, вона мене розкусила, але від роботи не відмовилася, а це головне. Всього за півдня ми стали щасливими власниками тої самої адреси і негайно вирушили на місце, заради конспірації пройшовши пішки цілу трамвайну зупинку.

Проблема стала зрозумілою через півгодини.

- От с... !- не витримав я.

- Слідкуй за язиком, Йогане, - тонко посміхнулася міс Фіберті.

Все, зав’язую з личиною білого – навіть вилаятися нормально не дають.

Озвіріти було від чого: квартал Липових рядів, позначений на карті міста розмашистим квадратом, взагалі не мав наскрізної нумерації будинків. В смислі, поряд зі спорудою номер двадцять чотири могла приткнутися халупа номер сто тридцять шість, а поряд з особняком номер п’ятдесят вісім – взагалі нічим не забудоване володіння двісті три.

- Може, в газетах малюнки попадалися? - обнадіяно поцікавився я.

- Нічого такого, - обломала мене міс Фібеті. - А ти сам нічого не пам’ятаєш?

- Та яке – мені років п’ять було!

Пам’ять у мене хороша, але не настільки. А найнеприємніше, що п’ятнадцять років тому дім міг згоріти повністю, його залишки – змінити господаря, а всі попередні сусіди – виїхати. Та і сільською місцевістю це місце давно вже перестало бути: від тих самих лип вціліли лише окремі острівці. Райончик виявився елітним: на воротах тут і там красувалися блискучі таблички з іменами заможних чорних магів, відомих цілителів і функціонерів мерії.

Тобто, просто ходити по хатах і трусити господарів у мене не вийде.

- Можна пошукати в муніципалітеті старе планування, - запропонувала міс Фіберті.

Я поморщився.

- Щоби всякі хитродупі чиновники зацікавилися, а що це ми тут забули? Ні до чого! Переселимося в готель поближче і походимо тут. Потратимо зайвий день, максимум, два, зате свідків не буде.

Сказали – зробили. Але день пройшов, за ним – ще один, а справа не зрушила з мертвої точки. Дім за адресою «Липові ряди, тринадцять», колись винайнятий чорним магом, наче потрійним щитом обгородили. Під кінець навіть міс Фіберті втратила своє звичайне єхидство.

- Е-е... Йогане, а ти не вважаєш, що це місце може бути... не зовсім звичайним?

- Потужної магії тут нема, - буркнув я у відповідь, лише стандартні відвертаючі Знаки на парканах.