Житіє Моє

Від алеї Тангорів до цілі навпростець було рукою подати – короткий ривок через кущі або пробіжка невеликим сквером з пересохлим фонтаном. Шурхіт гілля неминуче привернув би увагу ворога, тому я вибрав доріжки скверу. П’ять хвилин тикався в темряві об лавиці і незрозумілі огорожки, лаючи місцевий персонал. Нежитів не бояться!!! Густіше ліхтарі треба було ставити, густіше! По дорозі виявилося, звідки сквер: тут був вихід скальної породи, могильники полінувалися довбати її заради здохлих чаклунів. Я рішуче поліз каменями – часу майже не було.

І тут мені стало очевидно, що причиною заснування кладовища була зовсім не могила Арака. Усипальницю знаменитого краухардця прилаштували до набагато цікавішого для предків об’єкта – цеї самої скелі, половина якої не була каменем в прямому смислі цього слова. Піді мною був матеріал голема, лише він зім’явся в геть густу, в темряві й не розпізнаєш, масу.

Я придушив у собі бажання начарувати світлячок (лише відбитку моєї аури тут не вистачає!) і поліз у мішок за сірниками (так, ношу з собою! Запалити свічки я можу і так, але підстрахуватися ніколи не зашкодить). Азарт пересилив усі резони, полум’я сірника тремтіло у мене в пальцях, освітлюючи звичайний сірий базальт. Потративши цілу коробку, я переконався, що моя знахідка – плоский камінь триметрового діаметру без видимих позначок.

Переслідувачі перекликалися в сквері, у мавзолеї Арака теж хтось неголосно розмовляв (навряд чи мені дозволять лазити там колонами). Техніка безпеки летіла до Шереха. Я подумки помолився невідомим богам і розбудив знаки на скляній пластині. Те, що видавалося каменем, закипіло і прогнулося вниз, як величезна крапля меду. За мить я сидів у темряві, тиші і холоді десь в череві гори. Темрява пахла полином.

А сірників-то у мене більше нема.

Головне – тримати себе в руках і не намагатися чарувати в такому місці: ліміт дурних помилок на сьогодні я вже вичерпав. На відчуття часу покладатися не варто – є всі шанси вискочити прямо під ноги розпаленій пошуками сторожі. Як же мені взнати, коли буде пора? Я почав рахувати подумки, як метроном, і не зупинявся, поки не дійшов до двадцяти тисяч (ось коли знадобилися навички медитації!). Потім знову активував ключ.

Древній пристрій слухняно виніс мене на поверхню. Мої переслідувачі пішли геть, небо на сході сіріло, але до світанку було ще далеко. Трохи осоловівши від надміру вражень, я пройшов до виходу з кладовища найкоротшою дорогою і тупо переліз через ворота.

Глава 104

Довший час Лаванда Кілозо була переконана, що може залишити Чудесників у будь-який момент, не боячись переслідування. Ця впевненість особливо укріпилася зі смертю рудого Ґертрані. Не скажеш, що його смерть була запланована, просто штатного вбивцю секти послали на завдання, яке виявилося йому не під силу. Черговий нещасний проживав у найодіознішому районі Хо-Карга, Городищі, причому, безвилазно. Там його і вирішили кінчати. Лаванді доводилося працювати в столиці, і вона дивувалася, з якою легкістю сектанти планують рейд в таке місце – похмуре гніздовисько традиціоналістів. Її сумніви виявилися обґрунтованими: група з п’яти бойовиків наче розчинилася серед безрадісних глинобитних стін.

«Ось вам так! - з деякою зловтіхою міркувала біла. - Пустельники – люди прості, чужою репутацією не цікавляться і своїх в біді не кидають. Попхався куди не треба – отримуй, що заслужив, у відповідь!»

Але ім’я невдалої жертви Лаванда запам’ятала – в людині, яка (на думку Хаіно), надто добре розбиралася в цих справах, армія була теж зацікавлена.

Тепер сектанти жили саме так, як і належить жити знедоленим і переслідуваним – в постійних переїздах. Хаіно метався Інгернікою, наче божевільний заєць, і ніде не знаходив спокою. Заміські вілли змінювалися закинутими хатинками вартових, безіменні ферми – кварталами великих міст. Чудесник наче відчував меч, що над ними навис, але не міг розгледіти руку, яка той меч тримає. Тактика себе виправдовувала: Лаванда не була певна, що, відлучившись за підмогою, застане його на місці. Але ж були і інші, ті, чиїми діями Хаіно продовжував керувати, не дивлячись на своє хитке положення. Їх імена звучали в розмовах, вони приносили інформацію і отримували вказівки, надавали Чудесниками свої домівки і оплачували переїзди. Перед очима шпигунки проходили найдовіреніші люди секти і ті, хто продовжував її діло, не зважаючи на вчинений «наглядом» розгром. Далеко не всі вони були дурнями і невдахами: Хаіно називали Вчителем відомі політики і успішні цілителі, емпати з обширною клієнтурою і заможні промисловці. Кожного з них Посвячений чимось зачепив, кожного переконав у важливості своєї справи.

«Якщо так піде, я всіх Чудесників собі запишу, до останнього економа. Посадити їх, звичайно, не посадять, але нарозумити – нарозумлять. Шкода, що Хаіно не намагається змішувати в одній команді ідеалістів і змінених бойовиків. Цікаво, що би сказали ті, хто змагається за справу Світла, якби взнали те, що знаю я?»

В зв’язку з цим Лаванді часто пригадувався покійний Дерик.