Житіє Моє

- Якась коробочка, і в ній така дивна штучка дуже чарівна з вигляду.

Все, зараз помру від цікавості.

- Гайда за нею!

Так відбувся мій перший в житті візит в банк. Вразило. Невелика будівля була так щільно нашпигована Знаками, периметрами і печатями, що було незрозуміло, хто дозволив розмістити її посеред міста, і як настільки різнорідні прокляття між собою не конфліктують. А я ще посміювався з магів-«сторожовиків», мовляв, заторможені типи без фантазії! Особисто у мене не виходило зрозуміти, як можна послідовно накласти такі структури, а сплітаючи щось таке одночасно, можна і надірватися. І це тривіальний міський банк! Здавалося б, при чому тут «ла-ла-ла», артефакт, що займає півсвіту. От я його знайду і буду робити з ним – що? Питання, між іншим, нетривіальне. Некласичні чари нам в університеті, звичайно ж, викладали, але у мене в ті часи були інші інтереси, а інтуїтивного розуміння проклять для роботи з древнім артефактом може не вистачити. Взяти того самого голема...

Службовець виклав довгий броньований пенал на столик і зник з очей. Під стальною кришкою знайшовся мій щоденник, потертий футляр шириною в пару долонь на ланцюжку і складений вчетверо листок паперу. Я негайно запустив пальці, які вже аж тремтіли від жадності, в загадкову коробочку. Всередині лежала пластинка ніби з кольорового скла, покрита складним геометричним орнаментом, але відчуття підказували – ця річ має одну природу з големами і виповзнем.

Ну, привіт, «ла-ла-ла». Тату, ти скотина!

- Ти знаєш, що це? - Міс Фіберті стала навшпиньки.

- Я думаю.

З усього описаного Салемом штукенція найбільше підходила під «іпон пропуск незрозуміло від чого, поцуплений Лорі у когось з медиків», але в «Слові» не писало про футляр і ланцюжок.

Другим сюрпризом стала записка від старшого координатора. Ларкес повертав моє майно без всяких попередніх умов і абсолютно безкоштовно. Це мене непокоїло: чорний маг-альтруїст лежав за межами моїх уявлень про добро і зло. Що ж він тоді від мене хоче? Десь неодмінно криється підступ.

- Шукати треба, - підсумував я.

- Що?

- Двері. Це Ключ. Раз є Ключ, повинні бути і двері (як на коробку, цей ключ завеликий). Напевно що татко ними часто користувався, якщо тримав цей ключ під рукою.

Що може бути краще: обладнати сімейний сховок в коридорах «ла-ла-ла» і залишати майно там під охороною невсипущих големів! Тобто, цілком можливо, що з таємницею, яка мене так цікавить, в моїй сім’ї працювали протягом поколінь. І чому я про все взнаю останнім?

- Гм, - вимовила міс Фіберті, і я міг зрозуміти її сумніви.

Навіть якщо обмежити пошуки старим містом, задача буде на століття. Мало куди міг пролізти чорний маг! До того ж зимовий Фінкаун виявився ще менш пристосованим для пошуків, ніж весняний або літній. То чи варто було вплутуватися?

Гм, що це я тут міркую так, наче в мене є вибір?

Кращий спосіб сподвигнути нашого брата щось робити – кудись не пустити або чогось не дати. Вредна чорна натура моментально стала в бойову стійку, і тепер зупинити мій порив можна було лише ударом по голові. У древнього скарбу не було ніяких шансів! Почати шукати його я планував з попереднього місця роботи і всерйоз розглядав способи проникнення в Дім Короля, але хитромудра міс Фіберті навела довідки і вияснила, що в часи татового правління резиденція НЗАМПІС знаходилася в іншому мисці.

- Спочатку вони сиділи в казармах королівської гвардії. За описами – чисто бараки, коли їх знесли, ніхто не плакав.

Опа!

- Пішли подивимося.

На місці можливого колишнього кабінету мого батька знаходився міст і перехрестя на вісім напрямків. Я тричі перейшов його в найнезручнішому місці, викликаючи гудіння клаксонів і лайку водіїв. Ніяких тривожних відчуттів не з’явилося.

- Слухай, а може, книги під Діамантовою Руною були? Хоча, ні, Ключ це не пояснює....

- Трасу напевне що обслідували «шукачі», - зробила писне лице міс Фіберті. - Ніяких прихованих проклять тут бути не могло.

Схоже, слід виявився тупиком. Наступним пунктом ішов огляд місцевих підземель.

- Ти як хочеш,.. е-е... Едварде, але я туди не полізу, - заявила моя компаньйона. - Там суцільна каналізація. Можливо, твій тато мав міцніші нерви, але у мене астма!

Нерви – пофіг, важливо, що я не міг уявити собі бойового мага, який би чалапав нечистотами. Навіть, якщо спочатку вхід до сховку був розташований саме там, його повинні були замінити зручним чистим підходом.

Карту міських катакомб архів не видавав – ця інформація знаходилася у сфері інтересів армії. Ах, точно, ми ж досі, ніби, в стані війни з імперією! Чому у всяких цапків свербить саме тоді, коли я збираюся щось робити? Повбивав би.