Житіє Моє

- Це не означає, що я дозволю «Братам Салема» вести свою діяльність в моєму регіоні!

- Н-навіть не д-думали!

- А якщо вирішите подумати, - координатор прищурився на містера Оклі, - проблеми у вас будуть і без Порцелянового Пана, обіцяю.

Старший координатор залишив кімнату, умудрившись при своєму невисокому, в принципі, зрості, відчутно давити на оточення.

- Про к-кого ц-це він?

- Не беріть в голову, - скривився містер Оклі. - У нас лабораторії в північно-західному регіоні. Брати були необережні.

- Це п-послужить вам уроком, - повчально відмітив білий. - Зак-кон т-треба п-поважати!

Алех повернувся до вивчення звіту куратора Райхана. Білому магові було цікаво спостерігати, як сухуваті записи перетворюються на драматично повість про героя-самітника з незначними ґанджами в характері. З абстрактних описі і підмічених куратором обмовок Алех намагався вицідити краплі істини, еліксиром якої координатор Аксель ділитися з ними не спішив (чорний точно знав більше, ніж вказав у звіті).

Характер білого вимагав ясності і розуміння. Дивні події минулого, знахідки салемського братства і різні не завжди безпечні древності, готові за себе постояти, – все це окреслювало поки що розмиті ще обриси Таємниці, за яку не шкода віддати і життя. Власне, багато хто і віддав. Адже не може такого бути, що ці люди загинули даремно?

VIII. Монтер шляхів господніх

15. Унікальність відкриття – це ілюзія, яка спирається на зовнішні атрибути. Однаковість і постійність реальності гарантують, що ті, хто пробує її осягнути, робитимуть однакові висновки, скільки б разів вони не ставали на шлях пізнання.

Томас Тангор «Основи Техномагії»

16. На всяку подію є як мінімум дві точки зору. Обидві – правильні.

Глава 103

До Фінкаунa я прибув під акомпанемент безкінечного дощу. Зима, не псячий хвіст. Контраст з узбережжям був вражаючим: після моря, повітря і світла – тьмяні сірі сутінки, багатолюдна суєта і важкий запах великого міста. Настрій одразу зіпсувався.

І далися мені ці Чудесники! Що мені до їх таємниці? Тьху на неї! Геть звідси, хоч на південь, хоч в Суессон, там у мене, принаймні, свій будинок... Спогади про потрощені залишки мотоцикла трохи привели мене до тями. Облишити паніку! Я краухардець, чи як? Та в нас під Новий рік така погода ще дуже непоганою вважається.

Але спокуса відкласти всі розслідування до весни була непереборною.

- Томасе, ти ще погарнішав! - плеснула руками міс Фіберті.

Так, нема чого заперечувати, я просто красень. Правда, густа засмага на лиці і руках робила мене схожим на фермера, але у людей древності це вважалося особливим шиком. Хай всі бачать: ось іде людина, якій вистачає грошей для поїздки на південь.

Я покрутив головою.

- А що, бос нікого не прислав?

- Він прислав мене. - Міс Фіберті збентежено блиснула окулярами. - Цей самовпевнений, нестерпний...

- Чорний маг, - гмикнув я і змушений був перерватися для отримання багажу. - До речі, зараз я Едвард.

- Добре, Едварде.

Очевидно, Ларкес поїхав на ту ж саму нараду, про яку неодноразово згадував Аксель. Предки в поміч! Мені його прискіплива опіка ні в зуб не здалася. Залишалося отримати обіцяне майно.

- Де речі, про які він говорив?

- В банку, в спеціальній комірці. Підемо забирати?

- Ні, спочатку закинемо багаж в номер.

Тому що валіза з запакованим в неї зомбі почала розповзатися, грозячи перетворитися на торбу з хвостом.

Міс Фіберті кивнула, погоджуючись. Ми вручили багаж носильнику і стали вибиратися до стоянки таксі, лавіруючи межи калюж, від існування яких я встиг відвикнути. Як і від смердючих автомобілів (яка ганьба – алхімік бридиться машин!), дорожнечі фруктів і своєрідності місцевої випічки, коли холодний плаский пляцок гордо називається «біляш». Всі відстані стали надто довгими, люди – надто метушливими, а приміщення – надто душними і неприємно пахучими. М-да, смак мій тепер геть зіпсований. Залишається сподіватися, що ефект ослабне з часом, інакше доведеться мені перебиратися на південь.

Місце під штаб я вибрав ідеально – майже в центрі старого міста. З доступною мені точністю вимірювання можна було сказати, що вхід в серце «ла-ла-ла» – загадковий притулок – знаходився десь тут. Інших переваг у цього готелю не було – винайнятий номер виявився не надто комфортним зате, для своїх розмірів, надто дорогим.

Першим ділом я заховав у шафу валізу з Максом і виставив портьє за двері. О, тепер можна і поговорити.

- Що у нього є?

- Він забрав твій щоденник...

Це очікувано

- ... і вміст тайника твого тата!

А ось це удар.

- Як він його знайшов?!

- Помітив, коли діставав щоденник. Там було якесь незнімальне закляття.

Гм. Ніколи про таке не чув. Вік живи – вік учись. Цікаво, а я би це закляття зумів засікти?

- І що там було?