Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Вони з великою охотою пристали на цю пропозицію і дуже весело пішли з батьком П’ятниці. Ми наділили їх полем та плантаціями, але взяти їх згодились лише троє-четверо, а решта захотіла бути слугами в сім’ях європейців. Отже, моя колонія була розподілена так: іспанці володіли моїм першим житлом, яке було столицею, і поширювали свої плантації вдовж струмка, що утворював бухточку, яку я часто описував, так само, як і мою бесідку. Поширюючи свої засіви, вони посувались на схід. Англійці жили в північно-східній частині, де спочатку оселились Віль Аткінс і його товариші, і поширювали свої поля на південь та південний захід до тилу ділянок іспанців. Кожна плантація мала великий запас ґрунту, на випадок потреби в ньому, так що їм не довелося б випихати один одного через брак місця.

Весь західний кінець острова лишався незаселеним, і дикуни для своїх звичайних варварських бенкетів могли вільно приїжджати та від’їжджати і коли б вони нікого не турбували, то їх теж ніхто не турбував би. Безперечно, це траплялось не часто, бо я ніколи не чув, щоб вони нападали на плантаторів чи турбували їх.

Отже, я натякнув моєму другові священикові, що навернення дикунів до християнства можна буде поставити як слід і без нього. Я сказав йому, що, на мою думку, справа вже налагоджена, бо дикуни живуть серед християн, і якщо кожний з останніх напутить того, хто служитиме в нього, то це, сподіваюсь, дасть дуже добрі наслідки.

Він зараз же погодився з цим.

— Якщо тільки вони зроблять це, — сказав він. — Але як ми зможемо добитися цього від них?

Я сказав, що ми скличемо їх і доручимо їм це або ж, коли він того хоче, підемо до кожного окремо. Так ми й розподілили справу — він говорив з іспанцями, що всі були папістами, а я — з англійцями-протестантами. Ми наполегливо умовляли їх і взяли з них обіцянку, що вони ніколи не будуть відрізняти папістів від протестантів, коли будуть напучувати дикунів і навертати їх до християнської віри, а всі разом даватимуть їм найважливіше знання про істинного Бога та про їх Спасителя Ісуса Христа. Обіцяли вони також ніколи не сперечатись і між собою з приводу релігії.

Прийшовши до дому Віля Аткінса, — я можу назвати його так, бо другої такої хижки чи такого плетива, я певен, немає в цілому світі, — отже, прийшовши туди, я застав молоду жінку, згадувану вище, та дружину Вільяма Аткінса, що дуже заприятелювали між собою. Скромна й релігійна молода жінка вдосконалила роботу, розпочату Вілем Аткінсом; і хоч минуло не більше чотирьох днів, новоохрещена дикунка стала такою християнкою, про яких я рідко чув в усіх моїх спостереженнях та розмовах по світу.

Того ж ранку, перед тим як іти до них, мені спало на думку, що серед усіх потрібних речей, що я залишав їм, не було Біблії. Тут я виявив менше уваги до них, ніж мій добрий друг вдова — до мене, коли, посилаючи мені стофунтовий вантаж із Лісабона, вона запакувала три Біблії й молитовник. Щедрість доброї жінки дала багато більші наслідки, ніж вона могла сподіватись, бо Святе Письмо та молитви збереглись для напучення й навчання людей, які використали їх краще від мене.

Я взяв у кишеню одну з Біблій; прийшовши до намету чи дому Вільяма Аткінса, я дізнався від нього, що молода жінка та його хрещена дружина розмовляють про релігію. Вільям Аткінс сказав мені про це з великою радістю, а я спитав його, чи й тепер вони вкупі. Він ствердив це, тоді я разом з ним увійшов до хати, де ми застали їх за дуже серйозною розмовою.

— О сер, — сказав Вільям Аткінс, — коли Бог хоче примирити грішників з самими собою, вернути заблудних додому, то йому ніколи не бракує посланців: моя дружина має тепер нового навчителя. Я знаю, що був недостойним, бо був нездатним до цієї роботи. Цю молоду жінку надіслало сюди небо — її самої досить, щоб навернути до віри цілий острів, повний дикунів.

Молода жінка почервоніла й підвелась, щоб іти, але я попросив її сісти. Я сказав, що вона має в своїх руках чудову працю, і я сподіваюсь, що Бог благословить її в цьому.

Ми поговорили трохи, причому я не помітив у них будь-якої книжки. Не спитавши нічого, я спустив руку в кишеню і витяг свою Біблію.

— Ось, — сказав я Аткінсові, — я приніс вам помічницю, якої ви ще, мабуть, не мали.

Він був такий вражений, що деякий час навіть не міг говорити. Опам’ятавшись, він обережно взяв її обома руками і звернувся до дружини.

— Дивись, моя люба, — сказав він, — хіба я не говорив тобі, що Бог, хоч він і на небі, може чути все, що ми говоримо? Ось книга, яку я просив дати нам, коли ми з тобою стояли навколішках під кущем. Бог почув нас і послав її.

З радості, що він має книгу, і в подяку Богові за неї сльози потекли по його щоках, зовсім по-дитячому.