Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Це тривало години три, і за цей час я двічі скаженіла, як божевільна з Бедлама; так розповідав мені мій молодий господар, і це він може ствердити вам і тепер.

Під час одного з цих нападів шаленства або божевілля, чи то від руху корабля, чи то посковзнувшись, я впала і вдарилась об ріжок ліжка, де лежала моя господиня. Від удару в мене потекла з носа кров. Кают-юнга приніс мені маленьку миску; я сіла, і моя кров довго текла в неї. Поки кров текла з мене, я прийшла до пам’яті — сила жару чи пропасниці послабшала, так само як і гострі напади голоду.

Тоді мене занудило, але зблювати я не могла, бо в мене не було нічого в шлунку. Після того, як у мене якийсь час ішла кров, я зомліла, і всі подумали, що я мертва; але я незабаром опритомніла і тоді почула в шлунку страшенний біль, якого не можна описати, — не подібний до кольки, а гризучий, нестерпний біль за їжею. Проти ночі погіршало, і я відчула щось ніби пекуче бажання, прагнення їжі. Щось подібне, мабуть, відчуває вагітна жінка. Я ще раз ковтнула води з цукром, але мій шлунок не прийняв цукру й викинув усе назад; тоді я випила ковток води без цукру, і вона задержалась у мені. Я лягла на ліжко, дуже щиро помолившись, щоб Бог ласкаво забрав мене до себе. Заспокоївши свій розум надією на це, я трохи задрімала, а прокинувшись, подумала, що вже вмираю; я полегшилась через випари з порожнього шлунка; тоді я доручила свою душу Богові і справді хотіла, щоб хто-небудь кинув мене в море.

Весь цей час моя господиня лежала якраз коло мене і, як я думала, конала; але вона зносила свої муки куди терплячіше від мене. Вона дала свій останній шматок хліба моєму молодому господареві, для якого вона його залишила раніше; той не хотів його брати, але вона примусила його їсти; я певна, що це врятувало йому життя.

Над ранок я знову заснула, а як тільки прокинулась, почала дуже плакати; після цього в мене був другий напад жорстокого голоду; я ніби здичавіла і була в жахливому стані. Коли б моя господиня була мертва, то, хоч як щиро я її любила, я, напевне, з’їла б шматок її м’яса з такою приємністю і так безтурботно, як звичайне м’ясо тварини, призначеної на їжу; раз або два я збиралась було кусати свою власну руку.

Нарешті я побачила миску, де була кров, що витекла напередодні з мого носа. Я вхопила її і випила так хапливо й зажерливо, ніби боялась, щоб хтось не відняв її в мене.

Хоч думки про це відразу ж сповнили мене огидою, але напад голоду був переможений. Я ковтнула чистої води, заспокоїлась і підживилася ще на кілька годин. Це був четвертий день. І так я трималась до вечора, а там, протягом трьох годин, знову перетерпіла одне по одному всі ті почуття та напади, про які я згадувала, тобто нудоту, сон, жорстокий голод, біль у шлункові, потім голод, знову нудоту, божевілля, далі — сльози, потім знову голод, і так що чверть години. Я страшенно виснажилась і ввечері лягла, не маючи іншого заспокоєння, крім сподіванки померти над ранок.

Цілу ніч я не спала, але голод перетворився на хворобу; в мене були страшні кольки через те, що в кишках, замість їжі, було порожньо. В такому стані я лежала до ранку, коли почула крики та бідкання мого молодого господаря, який гукнув мені, що його мати померла. Я трохи підвелась, бо не мала сили встати, і побачила, що вона ще не вмерла, хоч, справді, ледве подавала ознаки життя.

У мене були такі корчі від порожнечі в шлунку, що я не можу їх описати; муки й напади апетиту були такі часті, що з ними можна порівняти лише передсмертні муки. І перебуваючи в такому стані, я раптом почула згори крик матросів: «Парус, парус!», вигуки та стрибки, ніби вони збожеволіли.

Я не мала сили зійти з ліжка, а моя господиня — тим більше. Молодий господар був такий знесилений, що я думала — він помирає; ми не могли відчинити дверей у каюті чи як-небудь дізнатись, що саме спричинило таку метушню; вже два дні ми не розмовляли з екіпажем, після того як вони сказали нам, що у них на кораблі немає нічого з їжі; пізніше вони сказали нам, що вважали нас за померлих.

У такому жахливому стані були ми, коли небо послало вас урятувати наше життя. А якими ви знайшли нас, сер, це ви знаєте так само добре, як і я, і навіть краще.