Жовтий Кром

Раптом на обличчі містера Барбік’ю-Сміта з’явився надзвичайно довірчий вираз. Він підсунув стільця до Денісового крісла, сів і заговорив стиха і швидко.

— Послухайте–но, — мовив він, взявши Деніса за рукав. — Ви хочете пером заробляти собі на хліб; ви молодий, ви недосвідчений. Дозвольте дати вам маленьку корисну пораду.

Що цей суб’єкт збирається запропонувати йому? Деніс спробував угадати: дасть йому рекомендаційного листа до редактора «Лондонського щотижневика» чи повідомить, де він зможе продати свою писанину за сім гіней? Містер Барбік’ю-Сміт погладив його по руці раз і вдруге, потім провадив:

— Секрет письменництва, — він видихав слова просто у юнакове вухо, — секрет письменництва у Натхненні.

Деніс подивився на нього з подивом.

— У Натхненні… — повторив містер Барбік’ю-Сміт.

— Ви маєте на увазі «голос душі»?

Містер Барбік’ю-Сміт кивнув.

— О, в такому разі я з вами абсолютно згодний, — сказав Деніс. — Але що робити, як натхнення не приходить?

— Саме такого запитання я й чекав, — зауважив містер Барбік’ю-Сміт. — Вас цікавить: що робити, коли Натхнення не приходить? Відповідаю: ви маєте в собі Натхнення; Натхнення має кожен. Його лиш треба розбудити.

Годинник пробив восьму. Ніщо не свідчило про присутність у замку решти гостей. У ^омі всі завжди запізнювалися. Містер Барбік’ю-Сміт провадив:

— У цьому й полягає мій секрет. Віддаю його вам задарма. — Тут Деніс пробурмотів для годиться якісь вдячні слова і зробив відповідну гримасу. — Я допоможу вам розбудити ваше Натхнення, бо мені прикро бачити, як такий гарний, серйозний юнак марнує кращі роки життя на виснажливу розумову працю, якої можна було б уникнути за допомогою Натхнення. Зі мною було те саме, тому я знаю, що це таке. До тридцяти восьми років я був таким самим письменником, як і ви, — письменником без Натхнення. Все, що писав, я вичавлював із себе тяжкою працею. Та що казати, в ті часи я ніколи не був здатний написати більше, як шістсот п’ятдесят слів на годину, і часто не міг продати навіть того, що написав. — Він зітхнув і додав, ніби між іншим: — Нас, митців, людей мислячих, не дуже цінують в Англії.

Деніс розмірковував, чи не знайдеться спосіб, доречний і, ясна річ, чемний, у який він міг би вилучити себе з цього «нас» містера Барбік’ю-Сміта. Та нічого він не придумав; а втім, було вже й запізно, бо містер Барбік’ю-Сміт знову заходився викладати основні положення своєї лекції.

— У тридцять вісім років я був нужденний, змучений, нікому не відомий журналіст, я виборював кожен шматок хліба. Нині, у п’ятдесят… — Він скромно замовк і зробив миттєвий рух, широко розвівши жирні руки і розчепіривши пальці, ніби демонструючи самого себе. Денісові пригадалася реклама молока «Нестле» — на стіні дві кішки в місячнім сяйві: одна — чорна й худа, друга — біла, лискуча й товста. Перед Натхненням і після.

— Завдяки Натхненню все змінилося, — урочисто промовив містер Барбік’ю-Сміт. — Воно зійшло зненацька, немов роса з неба. — Він підніс руку і дав їй упасти на коліно, показуючи, як спадає роса. — Це сталося одного знаменного вечора. Я писав свою першу маленьку книжку про Життєві Правила — «Скромний героїзм». Можливо, ви читали її. Вона стала духовною розрадою — принаймні, я сподіваюся, що це так, — для багатьох тисяч людей. Я дійшов до середини другого розділу і застряв. Від перенапруження і втоми я написав за годину всього сто слів, а далі взагалі не міг зрушити з місця. Лише сидів, гриз кінчик ручки і дивився на електричну лампочку, що висіла над моїм столом трохи спереду від мене. — Він показав, як саме вона висіла. — Чи доводилось вам коли–небудь довго вдивлятись у точку яскравого світла? — спитав він, повертаючись до Деніса. Той не пригадував, щоб йому доводилось. — Так можна загіпнотизувати себе, — вів далі містер Барбік’ю-Сміт.

У страхітливому крещендо з холу пролунав гонг. Решта людей ще не подавали жодних ознак життя. Денісові дуже хотілося їсти.

— Саме це і сталося зі мною, — сказав містер Барбік’ю-Сміт. — Я був загіпнотизований. Я просто знепритомнів. — Він клацнув пальцями. — ^ли очуняв, то побачив, що вже за північ і що я написав чотири тисячі слів. Чотири тисячі, — він дуже широко розтулив губи, коли вимовляв перший склад слова «тисячі». — На мене зійшло Натхнення.

— Яка незвичайна пригода, — мовив Деніс.

— Спочатку я налякався. Це здалося мені неприродним. Було якесь відчуття, ніби це не зовсім правильно, не зовсім чесно: написати літературний твір у непритомному стані. До того ж я побоювався, чи не нашкрябав якоїсь нісенітниці.

- І ви написали нісенітницю? — спитав Деніс.