Жовтий Кром

Блакитні порцелянові очі Мері, ще серйозніші і здивованіші, ніж завжди, нерухомо дивилися на містера Скогана.

— Колби? — перепитала вона. — Ви справді думаєте, що це буде? Колби…

Містер Барбік’ю-Сміт прибув у суботу опівдні, якраз до чаю. Це був низенький черевань з дуже великою головою і зовсім без шиї. Замолоду його гнітило, що в нього немає шиї, однак він заспокоївся, коли прочитав у Бальзака в «Луї Ламбері», що всі великі люди відзначалися такою ж особливістю, і пояснення цьому просте й очевидне: велич полягає саме в гармонійному функціонуванні голови й серця; чим коротша шия, тим ближче один до одного ці два органи; аг§ а 1 (отже)… Це було переконливо.

Містер Барбік’ю-Сміт належав до когорти газетярів старої школи. Він гордовито носив свою лев’ячу голову з широким низьким чолом і гривою напрочуд бридкого чорного з сивиною волосся, що зачісувалося назад. І чомусь він завжди здавався брудним — правда, тільки трішечки. Замолоду він весело іменував себе представником богеми. Тепер містер Барбік’ю-Сміт таких слів не вживав. Тепер він був Учитель, щось на зразок пророка. Деякі з його книжок про Розраду Духу й Духовну Настанову вже було видано тиражами, що сягали ста двадцяти тисяч.

Вітаючи гостя, Прісілла обдарувала його всіма належними знаками поваги. Він ще не бував у Кромі, й вона провела його по всьому будинку. Містер Барбік’ю-Сміт був у захваті.

— Як незвичайно, яка старовина, — безперестанку твердив він. У нього був звучний, якийсь масний голос.

Прісілла похвалила його останню книгу у своїй звичній, великодушній та веселій манері.

— Розкішно! Я вважаю, вона просто чарівна.

— Я щасливий почути, що вам сподобалось, — відповів містер Барбік’ю-Сміт.

— О, страшенно! А оте місце про Озеро Лотоса мені здалося просто чудовим…

— Я знав, що це вам сподобається. Розумієте, воно прийшло до мене іззовні, — і він підніс руку, вказуючи на астральний світ.

Вони вийшли в сад до чаю, і містер Барбік’ю-Сміт був належним чином відрекомендований товариству.

— Містер Стоун також письменник, — сказала Прісілла, представляючи Деніса.

— Он як? — милостиво всміхнувся містер Барбік’ю-Сміт і подивився на Деніса знизу вгору з олімпійською поблажливістю. — І що ж ви пишете?

Деніса охопила лють, і водночас — це було найгірше — він відчув, що паленіє від сорому. Невже Прісіллі невідоме почуття міри? Вона відносить їх до одного гатунку — Барбік’ю-Сміта і його. Вони обидва письменники, обидва користуються пером і чорнилом… На запитання містера Барбік’ю-Сміта він відповів:

— О, нічого особливого, просто так, — і одвернувся.

— Містер Стоун — один із наших молодих поетів. — Це був голос Анни. Деніс кинув на неї сердитий погляд і зустрів зухвалу посмішку.

— Чудово, чудово, промовив містер Барбік’ю-Сміт і заохотливо потис Денісові руку. — Бути бардом — благородне покликання.

Одразу після чаю містер Барбік’ю-Сміт попросив дозволу піти: йому треба було до обіду дещо написати. Прісілла виявила повне розуміння. Пророк подався до своєї кімнати…

Містер Барбік’ю-Сміт повернувся до вітальні за десять хвилин до восьмої. Він був у доброму гуморі і, спускаючись сходами, усміхався сам до себе та потирав свої великі білі руки. У вітальні хтось тихо й безладно награвав на фортепіано. «Хто б то міг бути?» — подумав містер Барбік’ю-Сміт. Певно, котрась із дівчат. Ба ні, то був Деніс, який, тільки–но філософ зайшов до кімнати, мерщій схопився на ноги, трохи збентежений.

— Будь ласка, продовжуйте, будь ласка, продовжуйте, — проказав містер Барбік’ю-Сміт. — Я дуже люблю музику.

— У такому разі я не повинен продовжувати, — озвався Деніс. — Я здатний лише робити шум.

Запала мовчанка. Містер Барбік’ю-Сміт стояв спиною до каміна і грівся згадкою про те, як той палав узимку. Він не міг стримати внутрішнього задоволення і все ще усміхався сам до себе. Врешті звернувся до Деніса:

— Отже, ви пишете?

— Та як вам сказати… Трохи…

- І скільки слів, на вашу думку, ви здатні написати за годину?

— Не пригадую, щоб я коли–небудь підраховував.

— От і даремно, от і даремно. Це надзвичайно важливо.

Деніс напружив пам’ять.

— Коли я в гарній формі, — мовив він, — то, здається, пишу огляд на тисячу двісті слів приблизно за чотири години. Проте інколи це потребує набагато більше часу.

Містер Барбік’ю-Сміт кивнув.

— Отже, триста слів на годину щонайбільше. — Він вийшов на середину кімнати, обкрутився на підборах і знову повернувся до Деніса. — Вгадайте, скільки слів я написав за сьогоднішній вечір з п’ятої до пів на восьму?

— Не можу собі уявити.

— Ні, ви мусите вгадати. З п’ятої до пів на восьму, тобто за дві з половиною години.

— Тисячу двісті слів, — кинув Деніс навмання.

— Ні, ні, ні, — широке обличчя містера Барбік’ю-Сміта сяяло радістю. — Спробуйте ще раз.

— Тисячу п’ятсот.

— Ні.

— Здаюся, — сказав Деніс. Він не відчував особливого інтересу до писанини містера Барбік’ю-Сміта.

— Г аразд, я скажу вам. Три тисячі вісімсот.

Деніс широко розкрив очі.

— Певно, ви багато встигаєте за день, — сказав він.