Жовтий Кром

«Вони шаленця зроблять і з мене», — гримів приспів у Денісових вухах. Таки зроблять, хай їм чорт! Шаленця, але недосить шаленого, в тім–то все лихо. Шаленого і знавіснілого всередині, — так, «знавіснілий» саме те слово, — знавіснілого від пристрастей. Але зовні він був безнадійно смирний.

Та ось знову перед ним Анна й Гомбо, рухаються наче одна гнучка істота. «Звір із двома спинами». І він забився в куток, удаючи, ніби читає, ніби не хоче танцювати і ніби взагалі зневажає танці. Навіщо?

Чому він народився не з таким обличчям, як у Гомбо? Бронзовим обличчям, схожим на мідний таран, якими в старовину довбали фортечні мури, доки вони впадуть. Він народився з іншим обличчям — пухнастим.

Музика стихла. Єдина гармонічна істота розпалася на дві. Анна, розчервоніла і трохи захекана, проколихалася через усю кімнату до піаноли й поклала руку містеру Уїмбушу на плече.

— Тепер, будь ласка, вальс, дядю Генрі, — сказала вона.

— Нехай буде вальс, — сказав він і повернувся до ящика, де лежали ролики. Він зняв старий ролик і поставив новий — мов слухняний мірошників наймит. «Рам–там, рам–ті–ті, там–ті–ті…» Мелодія поповзла важко, немов корабель, що вибирається на маслянисту хвилю. Чотиринога істота, ще граційніша й гармонічніша у своїх рухах, попливла по підлозі. О, чому він народився не з таким обличчям?

— Що ви читаєте?

Здригнувшись, він підвів голову. То була Мері. Їй пощастило вирватися з чіпких обіймів містера Скогана, який тепер заволодів новою жертвою — Дженні.

— Що ви читаєте?

— Сам не знаю, — чесно зізнався Деніс. Він подивився на титульну сторінку: книжка називається «Кишеньковий довідник скотаря».

— По–моєму, ви робите дуже розумно, що сидите й спокійно читаєте, — мовила Мері, спрямовуючи на нього свої порцелянові очі. — Не розумію, що людям подобається в тих танцях. Це така нудота.

Деніс не відповідав; вона його дратувала. З фотеля біля каміна до нього долинув звучний голос Прісілли.

— Скажіть–но мені, містере Барбік’ю-Сміт, я знаю, ви добре розумієтеся в науці… — 3 крісла містера Барбік’ю-Сміта долинуло зневажливе гмукання — Ця теорія Ейнштейна. Схоже, що вона перевертає весь зоряний всесвіт. Це дуже непокоїть мене через мої гороскопи. Розумієте…

Мері розпочала нову атаку.

— Хто із сучасних поетів подобається вам найбільше? — спитала вона. Деніса охопила лють. Чом ця занудна дівуля не дасть йому спокою? Він хотів слухати цю жахливу музику, дивитися, як вони танцюють (о, з якою легкістю, неначе створені одне для одного!), упиватися своїм стражданням. А тут з’являється ця і влаштовує йому ідіотський іспит! Точнісінько, як у «Питаннях Мангольда»: «Які три хвороби пшениці ви знаєте?» — «Хто із сучасних поетів подобається вам найбільше?».

— Блайт, Мілд’ю і Смат, — відповів він лаконічно, як людина, абсолютно переконана в своїй правоті.

Минуло ще кілька годин, перш ніж Денісові пощастило піти до себе. Невиразні, але люті муки опанували його уяву. І не лише Анна примушувала його страждати, він оплакував самого себе, майбутнє, життя, весь світ. «Ця молодість, — знов і знов переконував він себе, — страшенно стомлює». Але правильний діагноз не міг вилікувати його недугу.

Скинувши з постелі простирадла й ковдри, він підвівся і став шукати полегшення в творчості, йому закортіло ув’язнити свою невимовну тугу в словах. За годину поміж чорнильних клякс та закреслень з’явилися дев’ять більш–менш завершених рядків:

Не знаю я, чого бажаю У літні ночі — тихі, темні.

Різноголосий хор вщухає Вітрів між густолистих крон,

Сум обляга чуття даремні:

Життя нестерпне, як полон — Повільна безпросвітна течія.

Не знаю я, чого бажаю.

Не знаю я.

Він прочитав це вголос, потім кинув почерканий аркуш у кошик для сміття і знову ліг у постіль. За кілька хвилин він уже міцно спав.

Містер Барбік’ю-Сміт поїхав. Авто понесло його на залізничну станцію, залишивши по собі слабкий запах спаленого бензину. Проводжати його виходив на подвір’я чималий загін; тепер вони поверталися назад, обходячи будинок в напрямку тераси й саду, йшли мовчки; ніхто не наважувався сказати щось про гостя, який поїхав.

— Ну, як він? — нарешті мовила Анна, повертаючись до Деніса і запитливо піднімаючи брови. Комусь–бо треба було починати.

Деніс відхилив виклик; він переадресував його далі, містеру Скоганові.

— Ну, як він?

Містер Скоган не відповів; він лише повторив:

— Ну, як він?

Право винести присуд було залишено Г енрі Уїмбушу.

— Дуже приємний компаньйон для уїк–енду, — проказав він замогильним голосом.

Не дуже цікавлячись, куди йдуть, вони спустилися тисовою алеєю, яка тяглась попід терасою й вела до басейну. Над ними здіймався будинок, який здавався надзвичайно високим, бо до його двадцятиметрового цегляного фасаду додавалася висота тераси. Прямовисні лінії трьох веж ішли вгору, настільки посилюючи враження височини, що воно приголомшувало. Підійшовши до басейну, всі повернулися до будинку.