Жовтий Кром

Містер Скоган замовк, знову глянув на височенний будинок, потім двічі або тричі промимрив слово «ексцентричність».

— Ексцентричність… У ній виправдання всіх аристократій. Вона виправдовує нетрудящі класи й успадковане багатство, привілеї можновладців та всі інші подібні несправедливості. Щоб зробити на цьому світі щось розумне, потрібен клас людей, надійно застрахованих від громадської думки й злиднів, людей, які не працюють і не приречені марнувати свій час на ідіотську рутину, що йменується Чесною Працею. Потрібен клас, члени якого можуть думати і, в певних межах, робити, що їм заманеться. Потрібен клас, у якому люди, обдаровані ексцентричністю, можуть її собі дозволити і в якому ексцентричність взагалі терплять і розуміють. Ось що важливе в аристократії. Вона не тільки ексцентрична сама по собі - і часом у грандіозних масштабах; вона також допускає, ба навіть заохочує ексцентричність в інших. Ексцентричність митця чи модного філософа не викликає в неї того страху, ненависті й огиди, які інстинктивно відчуває в таких випадках буржуа. Це щось подібне до Резервації Червоношкірих Індіан, яка розмістилася серед величезної орди Убогих Блідолицих. У себе дикуни розважаються, — іноді грубувато, звичайно, занадто буйно, — і якщо по той бік з’являються схожі настрої, то резервація дає їм щось на зразок притулку від тієї ненависті, яку Вбогі Блідолиці, en bons bourgeois (як добропорядні громадяни, буржуа), відчувають до всього, що буяє або відрізняється від ординарного. Після соціальної революції не залишиться резервацій; червоношкірих потоплять у морі Вбогих Блідолицих. Що ж далі? Чи терпітимуть вони, що ви пишете вілланели мій, добрий Денісе? Чи дозволять вам, бідолашний Генрі, жити в цьому будинку розкішних убиралень і терпляче ритися в завалах непотрібних знань? Чи дозволять Анні…

— А вам, — урвала його Анна, — чи дозволять вам і далі базікати?

— Можете бути певні, що ні, — відповів містер Скоган. — Мені доведеться взятися до якоїсь Чесної Праці.

«Блайт, Мілд’ю і Смат»… Мері була спантеличена і схвильована. Можливо, її зрадив слух. Можливо, насправді він сказав «Сквайр, Біньйон і Шенкс» або «Чайлд, Бланден і Ерп» чи навіть «Аберкромбі, Дрінкуотер і Робіндранат Тагор». Можливо. Але ж слух у неї поки що добрий. «Блайт, Мілд’ю і Смат». Вона пам’ятала це виразно й чітко. «Блайт, Мілд’ю…» Вона була змушена неохоче визнати, що Деніс і справді вимовив ці неймовірні слова. Він умисне відхилив її спробу розпочати серйозну розмову. Це жахливо. Чоловік, який не хоче серйозно говорити з жінкою тільки тому, що вона жінка, — ні. Мері цього не потерпить! Або Егерія, або нічого. Може, Гомбо більше справдить її надії. Щоправда, її трохи непокоїла його середземноморська спадковість; але він принаймні робить якесь серйозне діло. А Деніс? Зрештою, хто він такий? Якийсь дилетант, аматор…

Під студію Гомбо захопив собі невелику порожню комору, що стояла окремо, за подвір’ям ферми. Це була квадратна цегляна будівля з гострим дахом та маленькими віконцями. До дверей вела приставна драбина з чотирма щаблями, бо комора стояла на чотирьох масивних грибах із сірого каменю, недосяжна для пацюків. Усередині пахло пилюкою й павутинням, а в скісному сонячному промені, що о будь–якій годині дня проникав крізь якесь із віконець, завжди танцювали сріблясті порошинки. Тут Гомбо з якоюсь зосередженою люттю працював щодня по шість–сім годин. Він шукав чогось нового, чогось карколомного. Тільки б йому ухопити це.

Протягом останніх восьми років, майже половину з яких було витрачено на те, щоб перемогти у війні, він уперто прокладав дорогу через кубізм, поки не вийшов з протилежного боку. Він почав із малювання формалізованої натури, поступово підіймався у світ чистої форми і зрештою став малювати лише власні думки, втілені в абстрактні геометричні фігури. Для нього це був процес нелегкий, але радісний. А потім він раптом відчув гостре невдоволення, зрозумів, наскільки нечисленні й малоцікаві ті форми, що їх він спроможний вигадати; витвори ж природи, незбагненно витончені й досконалі, не мали ліку.

Він покінчив із кубізмом, він пройшов його наскрізь. Однак дисципліна кубізму не дозволила йому впасти у крайність культу природи. Він брав від природи її багаті, витончені, досконалі форми, але завжди прагнув перевтілити їх у щось цілісне, хвилююче просте й абстрактне; сполучити максимальний реалізм з максимальним спрощенням. Він завжди пам’ятав про дивовижні досягнення Караваджо. З темряви виникали форми реальності, що живе й дихає, шикувалися в композиції, настільки ж кристально прості та єдино можливі, як математична ідея. Гомбо думав про «Апостола Матвія», про «Розіп’ятого Петра», про «Лютніста», про «Магдалину». Він знав секрет, той геніальний убивця, він знав секрет! І тепер Гомбо шукав його сам, ішов по сліду. Так, це буде щось карколомне, тільки б ухопити його!