Жовтий Кром

Мері подивилась на нього. Її волосся відкинулося назад, мов безшелесний золотий дзвіночок. Очі в неї були ясні; вона всміхалася. Отже, та мить настала. Його рука обнімає її. Він посувався повільно, майже невідчутно, і вона кудись рухалася разом із ним.

— То ви згодні з Чуплітським? — перепитала вона. Може, та мить і настала, але вона й далі буде інтелектуальною, серйозною.

— Не знаю. Мені доведеться над цим подумати. — Гомбо послабив обійми, його рука впала з її плеча. — Обережно спускайтеся драбиною, — порадив він.

Здивована Мері оглянулась. Вони стояли перед розчиненими дверима. Вона на мить застигла на місці, збита з пантелику. Потім відчула, що рука, яка тільки–но спочивала на її плечі, опустилася і кілька разів доброзичливо й легенько шльопнула її нижче спини. Автоматично підкоряючися цим шльопанцям, Мері рушила вперед.

— Обережно спускайтеся драбиною, — ще раз порадив Гомбо.

Вона спускалася обережно. Двері за нею зачинились, і дівчина повільно пішла назад через подвір'я ферми; вона була замислена.

В обідню годину Генрі Уїмбуш спустився до їдальні, несучи з собою стосик друкованих аркушів, нещільно оправлених у картонну палітурку.

— Сьогодні, — урочисто оголосив він, — я закінчив друкувати мою «Історію Крома». Щойно я допоміг набрати останню сторінку.

— Ту саму славнозвісну «Історію»? — вигукнула Анна. Дядько Г енрі писав і друкував цей Magnum Opus (великий твір) скільки вона себе пам’ятала. Його «Історія» завжди була для неї чимось міфічним. Про неї часто розмовляли, але ніхто ніколи її не бачив.

— Я віддав їй майже тридцять років життя, — сказав містер Уїмбуш. — Двадцять п’ять років писав і чотири роки — друкував. І ось вона перед вами — уся хроніка, від народження сера Фердінандо Лепіта до смерті мого батька Вільяма Уїмбуша. Це історія Крома більше як за три з половиною століття, написана в Кромі й видрукувана в Кромі на моєму власному верстаті.

— Чи буде нам дозволено прочитати її тепер, коли вона завершена? — спитав Деніс.

Містер Уїмбуш кивнув.

— Звичайно, — сказав він. — І сподіваюся, що вона буде для вас цікавою, — додав він скромно. — Наша бібліотека багата на старовинні рукописи, і, по–моєму, мені пощастило пролити нове світло на походження тризубої виделки.

— А люди? — озвався Гомбо. — Сер Фердінандо та інші — чи були вони цікаві? Чи занотовано в історії родини які–небудь злочини або трагедії?

— Стривайте, — замислено потер підборіддя Г енрі Уїмбуш. — Зараз я можу пригадати лише два самогубства, одну насильницьку смерть, чотири, а може, п’ять розбитих сердець і з півдесятка плям на гербовому щиті — щось там на зразок мезальянсів, зваблень, позашлюбних дітей тощо. Ні, в цілому це спокійна історія, без надзвичайних подій.

— Уїмбуші й Лепіти завжди були респектабельною компанією і не прагнули пригод, — сказала Прісілла з ноткою зневаги в голосі. — А якби мені довелося писати історію своєї родини, то це взагалі була б одна суцільна пляма від початку і до кінця. — Вона весело засміялася й налила собі ще вина в келишок.

— А якби я захотів написати свою історію, — зауважив містер Скоган, — то й починати її було б не варт. За другим коліном ми, Скогани, губимось у млі часу.

— Після обіду, — мовив Генрі Уїмбуш, трохи зачеплений зневажливою реплікою своєї дружини щодо власників Крома, — я прочитаю вам розділ з моєї «Історії», з якого ви взнаєте, що і в Лепітів були свої трагедії та дивні пригоди, хоч і на притаманний їм респектабельний лад.

— Приємно це чути, — сказала Прісілла.

— Що приємно? — спитала Дженні, раптом визирнувши із свого внутрішнього маленького світу, мов зозуля з годинника. Вона вислухала пояснення, всміхнулася, кивнула, прокукукала: — Зрозуміло, — і знову сховалася, ляснувши дверцятами.

Після обіду товариство перейшло до вітальні.

— Так от… — мовив Генрі Уїмбуш, підсовуючи стільця ближче до лампи. Він почепив кругле пенсне в черепаховій оправі і став обережно гортати сторінки своєї ще неповної книги. Нарешті знайшов потрібне місце. — Можна починати? — спитав він. підводячи погляд.

— Починайте, — сказала Прісілла і позіхнула.