Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Переді мною стелилася довга нудна приміська вулиця з рядами миготливих ліхтарів, а повітря отруював дещо нудотний запах розпеченої цегли. В будь-якому разі, у цьому не було нічого доброго, і в мене попереду було дев'ять миль таких вулиць, спустошених, як Помпеї. Я досить швидко зорієнтувався, якою дорогою мені піти, тож я стомлено рушив, дивлячись на стовпи ліхтарів, що зникали вдалині. Поки я йшов, вулиці раз за разом розгалужувалися то праворуч, то ліворуч, деякі, здавалося, безкінечно тягнулися, переплітаючись з магістральними дорогами, а деякі були звичайними старими вуличками, що починалися щільними рядами двоповерхових будинків і раптово закінчувалися ямами, купою сміття та полями, де зникала магія. Я вже згадував про магістральні дороги, і, запевняю вас, блукаючи там самотою, я відчував, як мене зачаровує цей нескінченний простір. Найвіддаленіші куточки ввижалися зовсім поряд. Я відчував безмежність, наче у порожнечі всесвіту. Я йшов від невідомого до невідомого, мій шлях, мов зорі, освічували ліхтарі, й кожна околиця була незвіданим світом, в якому жили тисячі людей, а вулиці перетікали в інші шляхи, немов вели на край світу. Спочатку попри саму дорогу, якою я йшов, стояли ряди страшенно одноманітних будинків, сірі стіни яких були поцятковані вузькими вікнами. Та поступово стали помітні покращення: я побачив сади, які що далі, то все більше розросталися. Помпезнішими виглядали будинки, оберігаючи вхід в кожен дім, лежало двоє гіпсових левів, і запахи квітів перебивали сморід розпеченої цегли. Дорога почала здійматися вгору пагорбом, і, глянувши на бічну вуличку, я побачив півмісяць, що височів над яворами, а по другий бік неначе опустилася біла хмарина, і повітря навколо було солодке, як ладан, — то пишно цвів глід. Я наддав ходи, вслухаючись у стукіт коліс якогось запізнілого екіпажа, хоча тут, де мешкають люди, що із самого ранку вирушають у місто і пізно ввечері повертаються додому, вони рідко проїжджають. Тому я не став чекати і далі пішов пішки, коли раптом зрозумів, що назустріч мені по тротуару хтось прямує. Чоловік той неквапно прогулювався, і, хоч у цьому місці в цей час можна особливо не заморочуватися із вбранням, на ньому був класичний фрак, чорна краватка та шовковий циліндр. Ми невпинно наближались один до одного, і, як то часто буває у великому місті, два випадкові перехожі, зустрівшись, розуміють, що знайомі між собою.

— Містере Матіас, це ви? — спитав я.

— Так. А ви Френк Бартон. Оскільки у вас християнське ім'я, я не буду просити вибачення за свою фамільярність. Але дозвольте поцікавитись, куди ви йдете?

Я пояснив йому свою ситуацію і сказав, що потрапив у район, в якому орієнтуюсь не краще, ніж в найтемніших закутках Африки.

— Здається, мені залишилося ще зо п'ять миль, — сказав я на закінчення.

— Про це навіть не може бути мови. Ви заночуєте у мене. Я живу неподалік звідси. Я саме вийшов на вечірню прогулянку. Ходімо. Гадаю, легше переночувати в чужому домі, ніж пройти пішки п'ять миль.

Він узяв мене під руку й повів до себе. Його привітність мене страшенно здивувала, адже ми, кілька разів перетнувшись у клубі, були заледве знайомі. Гадаю, за весь час знайомства ми з ним перекинулися заледве кількома словами, не більше. Він міг годинами мовчки сидіти в кріслі — без книжки чи сигарети в руках, — подекуди облизуючи губи й дивно посміхаючись до себе. Зізнаюся, він ніколи мені не подобався, тож я одразу мав би відхилити його пропозицію і йти далі. Та не встиг я щось сказати, як він узяв мене попід руку і повів бічною вулицею узвозом, аж тут ми дісталися високого паркану. Ми пройшли через сад, що потопав у місячному світлі, попід чорною тінню старого кедра, в напрямку до старого будинку з голої цегли. Страшенно втомлений, я полегшено зітхнув, упавши у велике шкіряне крісло. Ви ж знаєте цю жахливу дрібну жорству, якою посипають тротуари у приміських районах? Тоді прогулянка перетворюється на справжню покуту, тому мені здавалося, що ці чотири милі виснажили мене більше, ніж якби я пройшов десять миль звичайною сільською дорогою. Я зацікавлено роззирнувся навколо. В кімнаті стояв торшер, що кидав коло яскравого світла на гору паперів, які лежали на старовинному, минулого століття, письмовому столі з латунною облямівкою. Загалом у кімнаті було темно, однак я зрозумів, що вона продовгаста, з низькою стелею, заставлена якимись незрозумілими речами, що скоріш за все були меблями. Містер Матіас умостився в іншому кріслі, і на його обличчі з'явилася та сама дивна посмішка. Чоловік був чисто поголений й страшенно блідий. Гадаю, йому було десь під шістдесят.

— Коли ви вже тут, — почав він, — хочу похвалитися вам своїм хобі. Ви знали, що я колекціонер? О, так, я присвятив багато років колекціонуванню рідкісних антикварних речей, що, на мою думку, справді варті уваги. Але нам потрібно більше світла.