Серед багатьох приятелів, яким зрідка щастило насолодитися товариством Дайсона, був містер Едґар Рассел, реаліст і нічим не примітний працелюб, що винаймав невеличке підсобне приміщення на третьому поверсі в будинку на Абінґдон Ґроув у Ноттінґ Гілл. Кожен, хто звертав туди з головної вулиці, поринав у сонний спокій, мимохіть стишуючи крок. Такою була атмосфера Абінґдон Ґроув. Будинки там стояли трохи поодаль від дороги, з усіх боків оточені садами, що, залежно від пори року, буяли кущами бузку, рокитником і криваво-червоним глодом. Там також був один чарівний закуток зі старим будинком, позаду якого розрісся направду величезний, обнесений парканом сад, звідки раннього літа після дощу долинав приємний аромат свіжої зелені, де старезні в'язи берегли пам'ять про широкі поля, які колись лежали навколо, і де все ще можна було босоніж пройтися по траві. Будинки на Абінґдон Ґроув здебільшого були зведені тридцять п'ять років тому, в часи, коли почалася мода на штукатурення будинків. Стерпно сконструйовані приміщення із задовільними для людей середнього статку умовами життя тепер стали орендованими приміщеннями, і тому не дивно, що там на кожному кроці зустрічались таблички з написами «Умебльовані апартаменти». Власне, тут, в не найгіршому на вигляд будинку, містер Рассел винаймав своє помешкання. Його дратували бруд і занедбаність Ґрабстріт, тому він радо оселився посеред зелені. Справді, з його вікна відкривався чудовий вид на чарівні сади, а в літні місяці ряди тополь закривали похмурі задвірки Вілтон-стріт. Через мізерність своїх доходів Рассел перебивався з хліба на воду, але коли до нього навідувався Дайсон, він одразу посилав служницю по шестипенсовий ель і гостинно дозволяв Дайсону досхочу курити свій тютюн. Ось уже кілька місяців поспіль хазяйці дому не щастило здати в оренду гостьові кімнати, про що тривалий час свідчила табличка на дверях. Якось, одного осіннього вечора, піднімаючись сходами, Дайсон відчув, що чогось бракує, і, глянувши на віконце над дверми, побачив, що табличка зникла.
— Хтось оселився на другому поверсі? — запитав він, привітавшись з містером Расселом.
— Так, близько двох тижнів тому там почала мешкати якась леді.
— Справді? — зацікавлено мовив Дайсон. — Молода?
— Здається, так. Вона вдова і носить щільну жалобну вуаль. Я бачив її раз чи двічі на сходах, а якось зустрів на вулиці, але так і не розгледів обличчя.
— Ну, і чим ви тепер займаєтеся? — запитав Дайсон, коли пиво вже стояло на столі, а з люльок повалили клуби диму. — Легше стало працювати?
— Якби ж то! — похмуро відповів молодий чоловік. — Моє життя — справжнісіньке чистилище, якщо не пекло. Я пишу, добираючи слова, зважуючи й обмірковуючи силу кожного складу, вираховуючи найменший вплив, який здатна чинити наша мова, закреслюю і правлю, цілий вечір горблячись над однією нещасною сторінкою рукопису. А коли вранці перечитую написане, у мене немає іншого виходу, як викинути все у смітник, якщо аркуш списаний з обох боків, або покласти до шухляди, якщо зворот чистий. Фраза, що мала б втілювати блискучий поворот думки, постає переді мною слабеньким кліше, а вишуканий стиль, здається, служить лише для того, аби приховати банальність уяви. Я зрошую свою писанину рясним потом, Дайсоне, — кожен рядок дається мені з великими труднощами. Я став заздрити теслі, який живе за рогом: він тямить у своїй справі. Коли його просять зробити стола, він не корчиться у творчих муках. Але якби я, не дай Боже, отримав замовлення на книжку, я б утратив здоровий глузд.
— Мій любий друже, ви надто серйозно до цього ставитеся. Потрібно писати легкою рукою, не докладаючи таких надмірних зусиль. Найголовніше, слід твердо вірити в те, що ви — митець, здатний створити справжній шедевр. Припустімо, ви не можете втілити якогось зі своїх задумів, — ну й біс із ним! Якось один геніальний митець сказав: «Це не має великого значення. Всі ідеї тут, на денці пачки цигарок». Ви, щоправда, курите люльку, але суть від того не міняється. До того ж у вас, мабуть, бувають і радісні моменти, що компенсують усе решта.
— Можливо, — ваша правда. Але таких моментів зовсім мало. А як я страждаю, коли чудовий задум, замість вилитись у.щось грандіозне, стає звичайним дешевим читвом. До прикладу, позаминулої ночі я аж дві години був сам не свій від радості! Я лежав, не стуляючи очей, і бачив видіння. А тоді настав ранок!
— І що ж ви бачили?