Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Але все ж таки, Бдварде, нам насправді не конче потрібно облаштовувати цю кімнату. Тобто це не так уже й важливо для нас. Якби ми взялися за її умеблювання, та кімната без кінця-краю висмоктувала б наші гроші. А щойно про неї дізнаються родичі чи знайомі, неодмінно почнуть напрошуватися в гості. У нас же є родичі в селі, Маллінґси, і вони обов'язково про це патякатимуть.

Дарнелл не міг протистояти силі такого аргументу і поступився. Але він був страшенно розчарований.

— Одначе було б непогано, правда? — сказав він, зітхнувши.

— Не переймайся, коханий, — мовила Мері, побачивши, як сильно засмутився чоловік. — Придумаємо щось інше, не менш корисне й добре.

Вона часто зверталася до нього тоном доброї матері, хоч і була на три роки молодша.

— А тепер, — сказала вона, — я мушу підготуватися до церкви. Підеш зі мною?

Дарнелл сказав, що сьогодні, мабуть, не піде. Зазвичай він проводжав дружину на ранкову месу, але того дня йому було важко на серці, він хотів відпочити в тіні шовковиці, що росла посеред їхнього саду, залишившись ще з тих часів, коли тут простиралися розлогі луги, порослі соковито-зеленою травою, на місці яких тепер лабіринтом безвиході переплелися похмурі вулиці.

Тож Мері мовчки пішла до церкви сама. Собор Святого Павла височів на сусідній вулиці, а його готичний стиль міг би викликати у допитливого дослідника інтерес до історії його дивного відродження.

Загалом, у самій конструкції не було нічого невідповідного. Обраний стиль був «геометричним», а ажурні переплетення у вікнах були начебто правильними. Неф, прохід між рядами, великий вівтар були чітко пропорційними, а якщо зовсім серйозно, то єдина деталь, що справді вибивалася із загальної картини, була вівтарна перегородка з хорами та розп'яттям замість низької вівтарної стіни із залізними царськими вратами. Але собор (і про це можна посперечатися) був усього лише адаптацією давнього задуму до сучасних вимог, тому важко було пояснити, чому вся будівля, від цементу між цеглинами до готичних стандартів освітлення гасом, була ретельно продуманим богохульством. Хор затягував гімни, покладені на музику Джолла, у тональності ci-бемоль мажор, кантати були «англіканськими», а проповідь була прочитана й уривок з Євангелія витлумачений пастором сучасною та витонченою мовою. І Мері пішла додому.

Після вечері (це був чудовий шматок австралійської баранини, придбаної в крамниці «Зі всього світу» в Геммерсміті) вони якийсь час сиділи в садку під великим деревом шовковиці, що майже ховав їх від сусідських поглядів. Едвард курив свій ароматизований тютюн, а Мері закохано на нього дивилася.

— Ти ніколи не розповідаєш про своїх колег з офісу, — врешті заговорила вона. — Деякі з них, мабуть, непогані люди, чи не так?

— Так-так, вони дуже порядні. Треба якось на днях запросити кого-небудь із них до нас додому.

Йому стало прикро від думки, що в такому разі доведеться пригостити їх віскі. Не можна ж пропонувати гостям столове пиво, що коштує десять пенсів за галон.

— Розкажи мені більше про них, — попросила Мері. — Гадаю, вони могли б зробили тобі весільний подарунок.

— Ну, не знаю. В нас ніколи не заходила про це розмова. Але вони дуже милі хлопці. Серед них є такий собі Гарві. Позаочі його кличуть «Віскі». Він просто схиблений на велосипедах. Минулого року він взяв участь в гонці серед любителів. Він міг прийти першим, якби краще тренувався. А ще в нас є Джеймс, він захоплюється полюванням. Але він би тобі не сподобався. Від нього завжди тхне стайнею.

— Який жах! — скрикнула місіс Дарнелл з відвертості свого чоловіка, опустивши очі.

— А от Дікенсон міг би тебе потішити, — продовжував Дарнелл. — У нього завжди напоготові якийсь жарт. Втім, він страшенний брехун. Коли щось розповідає, ніколи не знаєш, скільки правди у його словах. Якось на днях він присягався-божився, що бачив, як один з наших начальників купував устриць прямо з берега неподалік від Лондонського мосту, і Джонс — наш новенький — повірив кожному його слову.

Дарнелл засміявся, пригадавши смішний дотеп.

— Цікава також історія про дружину Салтера, — продовжував він. — Салтер — це наш менеджер. Дікенсон живе неподалік від нього в Ноттінґ Гілл, і одного ранку він побачив місіс Салтер на Портобелло-роуд, що в червоних панчохах витанцьовувала під катеринку.

— Хіба це не вульгарно? — запитала місіс Дарнелл. — Не бачу в цьому нічого смішного.

— Розумієш, чоловіки сприймають це трохи інакше. Тобі може сподобатися Волліс. Він чудовий фотограф і часто показує нам світлини своїх дітей — наприклад, на одній з них його трирічна донечка хлюпається у ванні. Я запитав у нього, чи, на його думку, сподобається доньці та фотографія, коли їй буде двадцять три.

Місіс Дарнелл опустила додолу очі й нічого не сказала у відповідь.

На кілька хвилин запала мовчанка, поки Дарнелл курив свою люльку.

— Мері, а як ти дивишся на те, — сказав він врешті, — щоб комусь здавати кімнату?

— Здавати? Ніколи про це не думала. І де ми його поселимо?