Хіба не дивно чути такі думки від ученого? Коли він говорив, що не глянув би в обличчя тієї жінки за її життя ні за тисячу гіней, ані за дві, я згадав лице, яке побачив тоді у вікні, але нічого не сказав. Я знову вирушив до Гарлесдена, тиняючись від одної крамнички до іншої, купуючи різні дрібниці й намагаючись вивідати про Блеків бодай щось, що ще не було відомо широкому загалу, але до моїх вух мало що долинало. Один із продавців сказав мені, що добре знав померлу. Як на таку невеличку родину, вона купувала в нього забагато продуктів, тим паче, що в них ніколи не було прислуги, лише хатня робітниця, яка час від часу до них навідувалася і яка востаннє бачила місіс Блек за кілька місяців до її смерті. Зі слів того чоловіка, місіс Блек була «приємною леді», завжди доброю і дбайливою, що безмежно кохала свого чоловіка, як і він її, — принаймні так усім здавалося. І все ж, навіть відкинувши думку доктора, я знав ще й те, що сам бачив на власні очі. Добре все обміркувавши і зваживши, я подумав, що єдина людина, яка зможе допомогти мені в цій справі, — це сам Блек, тому вирішив його знайти. Звісно, його вже не було в Гарлесдені. Мені сказали, що він поїхав звідти одразу ж після похорону. Спродавши все, що було в будинку, одного дня Блек сів на потяг, прихопивши із собою лише маленьку валізку, і поїхав у невідомому напрямку. Ймовірність того, що хтось колись може його зустріти, була мізерною. Але я зовсім випадково наштовхнувся на нього. Одного березневого ранку я безцільно блукав по Ґрейз-Інн-Роуд, як завжди, роззираючись навсібіч і притримуючи рукою капелюха, бо день тоді видався таким вітряним, що аж верхів'я дерев здригалися й розгойдувались. Я йшов з боку Голборну і майже дістався до Тіоболдз-роуд, аж раптом помітив чоловіка, з вигляду дуже кволого, що йшов переді мною, спираючись на ціпок. Мене зацікавило щось у його зовнішності, і я пришвидшив ходу, збираючись його обігнати, коли раптом вітер зірвав з голови чоловіка капелюх, і той покотився тротуаром просто мені до ніг. Звісно, я підхопив капелюха і мимохіть глянув на нього, коли підходив до його власника. З цього капелюха можна було читати біографію. Всередині була етикетка кравця з Пікаділлі, але я не думаю, що навіть жебрак підібрав би його зі стічної канави. Звівши очі, я побачив перед собою доктора Блека з Гарлесдена власною персоною, що чекав на мене. Дивний збіг, чи не так? Але, Селісбері, як же він змінився! Коли я вперше побачив доктора Блека, коли той спускався східцями свого будинку в Гарлесдені, він тримався прямо, впевнено крокуючи на здорових, міцних ногах, — чоловік у розквіті сил. А тепер переді мною стояла якась скорчена, згорблена, слабка й жалюгідна істота зі зморщеними щоками, посивілим волоссям, з ногами, що тремтіли й підламувалися, та нещасним поглядом. Він подякував мені за те, що я підібрав його капелюха, і сказав:
— Навряд чи я його зміг би зловити, я вже не можу бігати. Сьогодні вітряно, так? — і з цими словами він уже було розвернувся, щоб іти далі, але мало-помалу мені вдалося втягнути його у розмову, і вже вдвох ми пішли у східному напрямку. Гадаю, він би радо мене спекався, та я не збирався випускати його з поля зору, аж поки він зупинився перед жалюгідним будинком на убогій вулиці. Це був один з найбільш злидарських кварталів, які я коли-небудь бачив: будинки, напевно, були відразливими й злиденними, ще як тільки їх побудували, а з плином років вони тільки притягували до себе бруд і тепер хилилися, загрожуючи падінням.