Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Я мешкаю он там, нагорі, — сказав. Блек, показуючи на вкритий черепицею будинок, — але з іншого боку, позаду. Я веду дуже тихе життя. Боюся, зараз я не маю змоги запросити вас зайти, але може, якось іншим разом... — Я зловив його на слові й сказав, що з радістю до нього навідаюся. Він якось дивно на мене глянув, ніби дивуючись, яке мені, чи будь-кому іншому, до нього діло, і я залишив його біля дверей, які він незграбно намагався відімкнути ключем. Гадаю, ви високо оціните мої здібності, коли я скажу вам, що за кілька тижнів ми з Блеком тісно здружилися. Я ніколи не забуду того дня, коли я вперше до нього завітав. Сподіваюсь, я більше ніколи не побачу такої жалюгідної, занехаяної убогості. Довгими, пліснявими полотнищами зі стін звисали шпалери, в які нахабно в'ївся бруд злощасної вулиці, а візерунок на них чи, радше, сліди від нього вже давно вицвіли. Лише попід стіною у кімнаті можна було стати на повний зріст, від вигляду обідраного ліжка та гнилого смороду, що сповнював помешкання, мені стало нудотно, а в голові запаморочилося. Доктор Блек сидів і жував шматок хліба і, схоже, був здивований, що я дотримав свого слова, але поступився мені своїм стільцем, пересівши на ліжко. Відтоді я почав часто до нього навідуватися, ми годинами розмовляли, та він ніколи не згадував про Гарлесден чи про свою покійну дружину. Напевно, він думав, що я нічого не знаю про ту історію, а навіть якщо і знаю, то ніколи не впізнаю у зубожілому мешканцеві мансарди лондонських нетрів поважного доктора Блека з Гарлесдена. Він був дивним чоловіком, і коли ми сиділи, пахкаючи люльками, я часто замислювався над тим, чи він при своєму глузді, бо найбожевільніші фантазії Парацельса[23] та розенкрейцерів[24] здавалися сухими й тверезими фактами порівняно з теоріями, які він цілком серйозно викладав у своєму брудному лігві. Якось я, на свій страх і ризик, натякнув йому про це, мовляв, те, що він каже, цілком суперечить науці та вселенському досвіду.

— Ні, — відповів він, — не вселенському, адже мій власний досвід теж важить. Мені немає діла до недоведених теорій. Те, що я вам сказав, я жахливою ціною довів на власному досвіді. Існує такий острівець знань, куди вам ніколи не дістатися, але куди я сам потрапив; мудрі люди, щойно вгледівши його, сахаються, мов від чуми. Якби ви тільки знали, якби ви могли бодай уявити, що можна зробити, що один чи двоє людей натворили в цьому тихому світі, ви б здригнулися всім своїм тілом і душею. Те, що ви почули від мене, було лише шкаралупою, зовнішньою оболонкою істинного знання — вчення, що накликає смерть на тих, хто його осягає, і щось навіть страшніше за смерть. І коли люди кажуть, що у світі коїться щось дивне, вони просто не здогадуються про той страх і жахіття, що зачаїлися серед них, що повсюди їх супроводжують.

Щось у тому чоловікові причаровувало мене, і я шкодував, що маю місяців на два покинути Лондон. Я сумував за нашими дивними розмовами і, повернувшись до міста, вирішив через кілька днів до нього навідатись, але, натиснувши двічі, як зазвичай, на дзвінок, так і не отримав відповіді. Я подзвонив ще раз і вже зібрався було йти, коли це двері відчинилися і якась неохайно вбрана жінка запитала, чого мені треба. Судячи з того, як вона на мене дивилася, жінка, мабуть, прийняла мене за поліцейського в цивільному, що прийшов з приводу одного з її орендарів, та коли я запитав у неї, чи дома містер Блек, вона змінилася на лиці.

— Немає тут ніякого містера Блека, — відповіла вона. — Він помер. Ось уже півтора місяця як помер. Я завжди думала, що він трохи слабий на голову і що він зрештою втрапить у якусь халепу. Щоранку він виходив о десятій і повертався назад о першій, а якось, то було в понеділок, ми почули, як він зайшов до себе в кімнату і замкнув за собою двері, а через кілька хвилин, сідаючи за обідній стіл, ми почули з його кімнати такий крик, що я думала, що посивію від страху. А тоді почувся тупіт ніг, і він, лютий як пес, злетів униз, репетуючи, що в нього вкрали щось дуже цінне. А тоді він упав біля сходів, і нам здалося, що він помер. Ми занесли його до нього в кімнату й поклали на ліжку, а я сіла біля нього і стала чекати, поки мій чоловік приведе лікаря. Дивлюсь, а вікно у кімнаті справді широко прочинене, і маленька бляшана скринька валяється на підлозі відкрита й порожня, але ясне діло, ніхто через те вікно не міг залізти в кімнату; а що в нього було щось цінне, то просто дурня якась, бо він міг цілими тижнями не платити за кімнату, і мій чоловік частенько нахвалявся викинути його геть, бо, як він каже, нам теж треба на щось жити, ну а то, ясне діло, чиста правда; тільки мені не хотілося виганяти того пожильця на вулицю, бо хоч він був іще той дивак, але думаю, колись він жив багатше. Нарешті прийшов лікар і, оглянувши його, сказав, що нічого не може вдіяти, і тої ж ночі він вмер, я тоді сиділа біля його ліжка; я вам от що скажу: ми з ним мали одні збитки, бо ті кілька лахів, що запишися після нього, майже нічого не вартували, коли прийшов час їх розпродати.