Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Подейкують, що бідолашна дівчина чи то «пішла з феями», чи то «її забрали феї». Чортзна-що! — продовжив він. — Якби не трагічність випадку, із цих байок можна було б посміятися.

У Дайсонових очах спалахнула іскра зацікавлення.

— Так, — мовив він, — справді дивно в наш час чути розмови про фей. А що на це каже поліція? Підозрюю, вони навіть не розглядають гіпотези щодо їхньої причетності?

— Звісно, але вони, схоже, ніяк не можуть натрапити на слід. Особисто я боюся, що на шляху Енні Тревор трапилися якісь покидьки. Каслтаун — велике портове місто, де наймерзенніші заморські мореплавці час від часу дезертирують з кораблів і вештаються в його околицях. Кілька років тому один іспанський моряк на ім'я Гарсія вирізав цілу родину заради наживи, що не вартувала й шести пенсів. Деяких з них і людьми важко назвати, тому я страшенно боюся, що бідолашну дівчину спіткав жахливий кінець.

— А в навколишніх селах бачили когось із тих заморських мореплавців?

— Ні, щодо цього можна не сумніватися. У селян дуже гостре око на будь-кого, чий вигляд та одяг відрізняються від їхніх. І все ж, схоже, моє припущення — єдино можливе.

— Так, немає за що зачепитися, — замислено мовив Дайсон. — Може, цей випадок якось пов'язаний з коханням чи чимось на кшталт цього? Не думали про таке?

— Ні, ні, жодного натяку на це. Я переконаний, що якби Енні була жива, вона б знайшла спосіб, як повідомити своїй матері, що вона в безпеці.

— Авжеж, звісно. Важко повірити в те, що вона жива, але не в змозі ні з ким зв'язатися. Мабуть, вас неабияк схвилювала ця історія.

— Так. Ненавиджу таємниці, особливо, якщо вони з присмаком жаху. Правду кажучи, Дайсоне, мушу зізнатися: я до вас прийшов не для того, щоб усе це розказувати.

— Та певно, що ні, — погодився Дайсон, дещо здивований стривоженістю Воана. — Ви прийшли, щоб поговорити про щось веселіше.

— Ні, не вгадали. Історія, яку я вам тільки-но розповів, трапилася близько місяця тому, а всього кілька днів тому сталося те, що вразило мене куди сильніше за зникнення дівчини, і, чесно кажучи, я приїхав у місто з думкою, що ви зможете мені допомогти. Пригадуєте ту дивну справу, про яку ви мені розповідали під час нашої попередньої зустрічі? Про людину, що займається виготовленням окулярів?

— Так-так, пригадую. Мене тоді аж розпирало від гордості за мою проникливість. Поліція й дотепер навіть гадки не має, навіщо йому знадобилися саме жовті окуляри. Але, Воане, ви справді виглядаєте стурбованим. Сподіваюся, нічого серйозного не трапилося?

— Ні, гадаю, я просто перебільшую, і хочу, щоб ви це підтвердили. Але те, що трапилося, зовсім не вписується в рамки нормального.

— То що сталося?

— Переконаний, ви з мене сміятиметесь, але ось як усе було. Думаю, вам відомо, що праворуч від дороги є стежка, що йде через мій наділ, а точніше — дуже близько до паркану, що відмежовує город. Нею не часто ходять. Іноді вона стає в пригоді лісничому і п'ятьом чи шістьом дітлахам, що відвідують школу в сусідньому селі, тому двічі на день проходять повз мене. Отож, кілька днів тому я вийшов прогулятися перед сніданком і зупинився біля воріт у цьому паркані, щоб набити свою люльку. Мушу також зазначити, що ліс росте всього за кілька футів від огорожі, а та стежка, про яку я казав, веде прямо в гущавину дерев. Мені здалося, що там можна заховатися від сильного вітру, що віяв того ранку. Я стояв з люлькою в зубах, втупивши очі в землю, і тут щось привернуло мою увагу: прямо під огорожею, на підстриженій траві, лежало кілька невеличких кремінних камінців, що утворювали певний візерунок, щось на кшталт цього, — і, вхопивши олівця та аркуш паперу, містер Воан накреслив кілька рисок.

— Бачите, — продовжив він, — здається, там лежало дванадцять камінців, акуратно викладених лініями та розташованих на однаковій відстані один від одного, так як я це зобразив на папері. Своїми загостреними кінцями камінці були розвернуті в одному напрямку.

— Так, — мовив Дайсон без особливого інтересу, — мабуть, дітлахи, про яких ви згадували, гралися камінцями по дорозі зі школи. Як вам відомо, діти полюбляють робити різні фігури з мушель, камінців, квіток — загалом з усього, що трапляється їм на очі.

— Я теж так подумав. Просто зауважив, що кремінні камінці були викладені у вигляді якогось візерунка, і пішов собі геть. Та наступного ранку я знову пішов туди на прогулянку, — мушу зазначити, що такі променади були для мене звичною справою, — і на тому самому місці знову побачив композицію з камінчиків. Однак цього разу візерунок був доволі вигадливий. Щось схоже на спиці колеса, які сходилися до центру, а сам центр своєю формою скидався на чашу. Все це, як ви розумієте, викладено такими самим камінцями.

— Ви праві, — погодився Дайсон, — це виглядає доволі дивно. І все ж, гадаю, розумно припустити, що ці кам'яні витвори — справа рук півдюжини школярів.