Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Дайсон глибоко вдихнув гірське повітря, насолоджуючись магією краєвиду, що відкривався перед ним. Світало, він стояв на терасі перед домом Воана. Предок нинішнього господаря побудував його на схилі пагорба, під шатром дрімучого пралісу, що оточував будинок з трьох боків, а з четвертого, південно-західного, пагорб плавно стікав униз у долину, де струмок звивався загадковими вигинами, а за його плином спостерігали темні блискучі крони вільх. На розташовану в цьому затишному місці терасу не задував вітер, а вдалині непорушно стояли дерева. Лиш один звук порушував тишу — до Дайсона долинав шум струмка, що десь внизу співав пісню чистої води, яка, торкаючись каміння, утворювала брижі, шепотіла й дзюркотіла, впадаючи в темні глибокі води. Через той струмок, що протікав прямо біля будинку, був перекинутий міст із сірого каменю з арковими підпорами — такий собі уламок середніх віків, а позаду моста фортечним муром здіймалися пагорби, округлі, зарослі темним лісом та низькорослими хащами, але на їхній верхівці не було жодного дерева, виднілися тільки клапті сірого моху та папороть, листя якої вже пожухло на кінчиках. Дайсон дивився на всі боки, на північ і на південь, але незмінно бачив перед собою праліс, ланцюг пагорбів і струмок, що звивався поміж них. Усе тьмяне й сіре у ранковому серпанку попід сірим небом, застигле в тривожній тиші. І раптом цю тишу сколихнув голос Воана.

— Я думав, що через втому ви не зможете так рано прокинутися, — сказав він. — Бачу, ви насолоджуєтеся краєвидом. Тут справді гарно, хоча мені чомусь здається, що коли старий Мейрік Воан будував цей дім, він не надто переймався видами. Неоковирний, сірий і сталий, правда?

— Так, але як він вписується в цю місцевість! Будинок немов є частиною композиції із сірих пагорбів та сірого моста внизу.

— Боюся, я марно вас сюди затягнув, Дайсоне, — мовив Воан, коли вони прогулювалися терасою. — Сьогодні вранці я ходив на те місце, та не знайшов навіть натяку на знаки.

— Невже? Що ж, гадаю, нам варто піти туди вдвох.

Перетнувши газон, вони пішли доріжкою через зарості падуба до задньої частини будинку. Зупинилися біля воріт в огорожі, й Воан показав на стежку, що звивалася вниз у долину і вгору понад лісом.

— Це тут, — сказав Воан, окреслюючи місце на траві. — Я стояв на тому самому місці, що й ви, того ранку, коли вперше побачив камінці.

— Зрозуміло. Того ранку була армія, як я називаю той візерунок, тоді — чаша, потім — піраміда, а вчора — півмісяць. Який дивний камінь, — зауважив він, вказуючи на брилу вапняку, що виростала з дерну прямо попід стіною. — Виглядає як карликовий стовп, але думаю, він нерукотворний.

— Я теж так думаю. Проте, схоже, його сюди звідкілясь принесли, оскільки ми стоїмо на червоному піщанику. Камінь, поза сумнівом, використали для спорудження фундаменту якогось давнішого будинку.

— Цілком імовірно, — Дайсон уважно дивився довкола себе, знизу вгору міряючи поглядом стіну і вдивляючись у дрімучий ліс, що мало не нависав над садом, через що навіть вранці місцина була огорнута темрявою.

— Гляньте сюди, — врешті озвався Дайсон. — Цього разу — це точно справа рук дітлахів. Подивіться ось на це. — Він нахилився, вдивляючись у вицвілу теракотову поверхню крихких цеглин стіни. Воан підійшов ближче, намагаючись роздивитися те, на що вказував Дайсонів палець, і побачив ледь помітний знак трохи яскравішого кольору.

— Що це? — запитав він. — Нічого не розумію.

— А ви погляньте ближче. Хіба не видно, що хтось намагався зобразити людське око?

— А, тепер зрозуміло, що ви маєте на увазі. У мене не дуже добрий зір. Але таки справді, хтось намагався, як ви кажете, намалювати око. Що ж, я думав, дітей у школі вчать малювати.

— Але око має доволі незвичайний вигляд. Ви звернули увагу, що воно — мигдалевидне? Як у китайця.

Дайсон замислено подивився на витвір наївного митця і продовжив оглядати стіну, присівши на коліна, щоб ретельно вивчити кожнісіньку деталь.

— Мені дуже цікаво дізнатися, — врешті озвався він, — звідки дитина в такому закутні отримала уявлення про розріз монгольського ока. Бачте-но, середньостатистична дитина характерно зображує око — вона малює коло, чи щось схоже на нього, і в центрі ставить цятку. Не думаю, що всі діти уявляють око саме таким. Це — всього лише канон дитячої творчості. Але це мигдалевидне око геть збиває мене з пантелику. Можливо, та дитина просто побачила золотисте зображення китайця на коробці з чаєм в одній із бакалійних крамниць. І все ж — навряд чи.

— Чому ви так переконані, що це малювала дитина?

— Чому? Зверніть увагу на висоту. Ці давні цеглини завтовшки трохи більше двох дюймів. Від землі до так званої замальовки двадцять рядів цегли, а це три з половиною фути. Тепер уявіть, що ви зібралися намалювати щось на стіні. Якби у вас у руках був олівець, то він, певна річ, торкався би стіни десь на рівні ваших очей, тобто на висоті більш ніж п'ять футів від землі. Тому, послуговуючись простим методом дедукції, ми доходимо висновку, що око на стіні намалювала дитина близько десяти років.