Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Любий Воане, — сказав він, повернувшись додому, — можна вважати, що чашу я знайшов, але це поки все, що я наразі можу вам сказати. На нас чекає шість днів цілковитої бездіяльності — тут справді нічого не вдієш.

4. Таємниця піраміди

— Я щойно гуляв неподалік від саду, — одного ранку сказав Воан, — і рахував ті пекельні очі, яких налічив аж чотирнадцять. Заради бога, Дайсоне, скажіть мені, що це все означає.

— Мені краще утриматися від пояснень. У мене є певні здогадки, та я завжди тримаю свої припущення при собі. Тим паче, краще не гадати, що буде потім. Пам'ятаєте, я вам казав про те, що на нас чекає шість днів неробства? Отож, сьогодні шостий день, останній день байдикування. Я пропоную сьогодні ввечері вийти на прогулянку.

— Прогулянку! Це все, що ви можете запропонувати?

— Не кажіть так, вона може відкрити вам дещо цікаве. Простіше кажучи, я хочу, щоб ви сьогодні о дев'ятій вечора пішли зі мною до пагорбів. Можливо, нам доведеться залишитися там на всю ніч, тож вам не завадило б тепліше вдягтися і прихопити із собою трохи бренді.

— Це що, такий жарт? — спитав Воан, спантеличений дивними подіями та словами свого приятеля.

— Аж ніяк. Якщо я не помиляюся, то ми зможемо знайти серйозне пояснення вашої загадки. Ви ж підете зі мною, правда?

— Звісно! Якою дорогою ви хочете піти?

— Тією, про яку ви мені казали, що нею, швидше за все, пішла Енні Тревор.

Воан пополотнів, почувши ім'я дівчини.

— Не знав, що ви прослідковуєте ту історію, — сказав він.—Я думав, ви були зайняті лише фігурами з кременистих наконечників та очима на стіні. Але годі розмов, звісно, я піду з вами.

За чверть дев'ята того вечора двоє чоловіків рушили стежкою через ліс, що здіймалася по схилу пагорба. Надворі стояла темна, похмура ніч, хмари густо заволокли небо, долина тонула в імлі, здавалося, вони потрапили у якийсь примарний світ мороку й пітьми і всю дорогу йшли мовчки, щоб не порушити мертвої тиші, що панувала довкола. Врешті вони вибралися на крутий схил пагорба, де замість гнітючого лісу перед ними відкрилася поросла травою темна галявина, над якою здіймалися химерні вапнякові брили, що навіть у темряві відкидали тіні, які пробуджували жах, і чулося зітхання вітру, що летів понад горами до моря, вселяючи страх у їхні серця. Їм здавалося, вони йшли вже кілька годин, але темні обриси вершини пагорба не ставали ближчими, і дикі валуни все так само прозирали крізь темряву, коли це раптом Дайсон, відсапнувшись і нахилившись ближче до свого товариша, прошепотів:

— Тут, — сказав він, — ми й заляжемо. Думаю, це воно, те місце.

— Я його знаю, — за мить мовив Воан. — Удень я часто блукаю неподалік. Наскільки мені відомо, селяни бояться сюди потикатись. Вони вважають це місце замком фей чи чимось у цьому дусі. Але що ми тут, в біса, робимо?

— Говоріть тихіше, — попросив Дайсон. — Якщо нас почують, нам не минути лиха.

— Почують? Та тут на три милі немає жодної душі.

— Може, душі й немає, та ні, таки точно немає, проте мені здається, що є щось інше, і то значно ближче.

— Їй-богу, нічого не розумію, — сказав Воан пошепки, послухавшись Дайсона. — Чому ми сюди прийшли?

— Гаразд. Бачите он ту западину просто перед вами? Це і є чаша. Але гадаю, нам не варто розмовляти навіть шепотом.

Вони лягли на траву за виступом скелі. Дайсон раз по раз поправляв свого чорного капелюха, глибше насуваючи його на лоба, мигцем поглядав на чашу, боячись довше затримати на ній свій погляд. Час від часу він прикладав вухо до землі і вслухався. Так години минали за годинами, темрява, схоже, все більше згущувалася навколо, набуваючи темніших барв, а стогін вітру був єдиним звуком, що порушував тишу. У Воана уривався терпець через цю похмуру тишу і вичікування невідь якого жахіття, що не набувало перед його очима якихось обрисів або конкретної форми, і та безсонна ніч почала здаватися йому нудним фарсом.

— Скільки це ще триватиме? — пошепки запитав він у Дайсона.

Дайсон був такий зосереджений, що аж затамував подих.

— Ви лишень послухайте, — сказав він на вухо Воану, відбиваючи кожен склад, мов священник на проповіді.