Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Воан припав до землі, хоча ніяк не міг збагнути, що такого він може почути. Спершу він нічого не вловив, але потім із чаші почав долинати якийсь тихий, м'який звук, ледь чутний і незрозумілий, так наче хтось торкався кінчиком язика піднебіння і намагався видихнути. Він жадібно вслухався, і поступово схожий на пронизливе жаске сичання звук почав наростати, так мовби яма закипала пекельним полум'ям, і Воан, не в змозі витримати тривожного очікування, натягнув, як Дайсон, капелюха на очі й глянув униз. У западині справді кипіло, як в інфернальному казані. По її стінах і дну металися, звиваючись, якісь незрозумілі тіні, що пересувалися чашею без найменшого відгомону, часом щільно збиваючись докупи і жахливо пересвистуючись між собою, немов клубок змій, що сичать. Здавалося, наче свіжа трава і незаймана земля раптом укрилися огидними звивистими паростками. Воан ніяк не міг відірвати погляду від того видовища, хоч і відчував, що Дайсон термосить його, але він і далі продовжував дивитися на тремтливе кодло, з якого слабо вимальовувалося щось схоже на людські обличчя та кінцівки, хоча глибоко в душі був переконаний, що в тому місиві, яке звивається й сичить, не може бути нічого людського. Воан виглядав приголомшеним, тамуючи в собі перелякане схлипування, коли ті огидні створіння ще густіше обліпили щось незрозуміле посередині впадини, а їхнє отруйне сичання стало ще зловіснішим. У слабкому світлі він побачив мерзенні кінцівки, що неясно вимальовувалися у своєму звивистому сплетінні, і йому здалося, ніби він почув слабкий, ледь чутний тихий людський стогін, що проривався крізь шум нелюдських голосів. Щось наче нашіптувало йому: «Хробак пороку, хробак тліні», і в його уяві постав гротескний образ гнилих тельбухів, що перемішувалися з роздутими жахливими повзучими створіннями. Ледь виразні кінцівки невтомно звивалися, зусібіч обліпивши щось темне всередині впадини, і Воан відчув, як з його чола котиться піт і холодними краплями падає на руки.

Враз усе закінчилось, і огидна маса розплавилася, розтеклася по краях чаші, й тоді Воан угледів, як посередині западини розкинулись людські руки. І раптом унизу спалахнула іскра, запало полум'я, а коли з його глибин долунав жіночий крик, сповнений несамовитого болю й жаху, догори здійнялася, неначе вибухова лава, велика піраміда вогню, кинувши відблиски світла на гору. Тієї ж миті Воан побачив углибині міріади створінь, що своєю подобою нагадували людей, лише низькорослі, як страхітливо деформовані діти, із мигдалевидними очима, що палали злом та страшенним пороком; огидна маса жовтої оголеної плоті, що, немов за помахом чарівної палички, враз випарувалася, залишивши по собі полум'я, що досі палахкотіло і потріскувало, високо здіймаючись вгору й освічуючи все навколо.

— Ось ви й побачили піраміду, — прошепотів Дайсон йому на вухо, — піраміду вогню.

5. Маленький народ

— То ви впізнаєте цю річ?

— Звісно. Це брошка, яку щонеділі вдягала Енні Тревор. Я пам'ятаю цей візерунок. Але де ви її відшукали? Ви ж не хочете сказати, що знайшли дівчину?

— Любий мій Воане, дивно, що ви досі не здогадалися, де саме я знайшов брошку. Ви ж пам'ятаєте минулу ніч?

— Дайсоне, — серйозно відказав Воан, — я про це думав увесь сьогоднішній ранок, коли вас не було вдома. Я міркував над тим, що бачив, чи, точніше, думав, що бачив, і я дійшов єдино можливого висновку: про це краще забути. Я належу до тих людей, які дивляться на все тверезо і кожен день живуть у страху Божому, і єдине, що я можу — це вірити в те, що я став жертвою страшної ілюзії, фантасмагорії збентежених почуттів. Ви ж пам'ятаєте, як ми мовчки поверталися додому, не зронивши жодного слова про те, що, я думав, мені привиділося. Чи не краще б нам зберігати мовчанку й надалі? Коли я прогулювався тихим сонячним ранком, уся земля, здавалося, була сповнена святобливості, і, минаючи ту стіну, я не побачив на ній нових знаків, а ті, що були, я стер. Усе, з таємницею покінчено, і тепер ми можемо жити спокійно. Останні кілька тижнів щось отруювало мені життя. Я дійшов до межі безумства, але до мене знову повернувся здоровий глузд.

Містер Воан говорив серйозно і, нахилившись вперед у своєму кріслі, кинув на Дайсона майже благальний погляд.

— Любий мій Воане, — сказав той після короткої мовчанки, — до чого ці розмови? Надто пізно займати таку позицію — ми зайшли надто далеко. Тим паче, що ви, як і я, чудово розумієте: це ніяка не ілюзія, хоч би я всім серцем бажав, щоб усе було саме так. І я відчуваю свій обов'язок у тому, щоб розповісти — мушу розповісти — вам усю історію до кінця, принаймні те, що відомо мені самому.

— Що ж, — зітхнув Воан, — мусите, то мусите.