Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Було ще дещо, над чим я до останнього ламав голову і що завжди лежало на поверхні прямо в мене під носом. Я розповідав вам, як розтлумачив символ піраміди — зібрання мало побачити піраміду, і для мене до останнього залишалося незбагненним справжнє значення символу. Вважається, що це слово — похідне від давнього «вогонь», що, своєю чергою, походить від слова «вгору[31]». Хоч це припущення й хибне, воно повинно було наштовхнути мене думку, яка мені так і не сяйнула.

Гадаю, немає потреби казати щось іще. Ви й самі добре знаєте, що ми не могли нічого вдіяти, навіть якби передбачили, що там відбуватиметься. Ах, так: чому символи з'являлися саме на тому місці, біля огорожі? Це доволі цікаве запитання. Наскільки я можу судити, ваш дім стоїть якраз всередині поміж пагорбів, і, можливо — хто його знає? — цей старий вапняковий стовп біля вашої садової огорожі був місцем зустрічі ще до того, як кельти ступили на британську землю. Але ось що іще я хочу вам сказати: я не шкодую про те, що ми не змогли порятувати бідолашної дівчини. Ви бачили ті створіння, що, звиваючись, густо обліпили чашу. І можете бути певні в тому, що те, що лежало на її дні, в осерді переплетіння тіл, більше не належало до світу живих.

— А це означає?.. — мовив Воан.

— А це означає, що вона перетворилася на піраміду вогню, — мовив Дайсон, — а всі вони повернулися туди звідки з'явилися — у той підземний світ, що зачаївся під пагорбами.

Три самозванці

Пролог

— То містер Джозеф Волтерс тут заночує? — запитав чепурний чисто поголений чоловік у свого компаньйона, особи не надто приємної зовнішності, чиї руді вуса переходили у два короткі бакенбарди.

Обидва стояли біля вхідних дверей, лукаво посміюючись один до одного, а за мить до них по сходах хутко збігла дівчина. Вона була доволі юна, із сяйними карими очима, і радше приваблювала своєю незвичайністю, ніж вражала вродою. В руці вона тримала невеличкий загорнутий в папір пакунок, і усміхалася до своїх друзів.

— Не запирай дверей, — сказав, виходячи, чепурун своєму товаришу. — Хай йому біс, — лайнувся він, — ми залишимо вхідні двері напіввідчиненими. Раптом йому захочеться з кимось поспілкуватися.

Чоловік подивився на нього з недовірою.

— Думаєте, це добра ідея, Дейвісе? — спитав він, затримавши руку на роздовбаному дверному молотку. — Не думаю, що Ліпсіусу таке сподобалося б. А ви що скажете, Хелен?

— Я згідна з Дейвісом. Він — натура творча, а ви, Річмонде, сіра посередність і боягуз. Звісно, варто залишити двері відчиненими. Жаль, одначе, що Ліпсіусу довелося поїхати! Ото б він повеселився.

— Ага, — погодився чепурний містер Дейвіс, — не пощастило доктору, що його викликали до пацієнта аж на захід.

Троє вийшли з будинку, залишивши напіввідчиненими перехняблені й облуплені від морозів і дощів вхідні двері. Якусь хвилю вони мовчки стояли під ветхим піддашком ганку.

— Що ж, — сказала дівчина, — нарешті з цим покінчено. Більше не доведеться вистежувати того хлопця в окулярах.

— Ми у великому боргу перед тобою, — ввічливо мовив містер Дейвіс. — Так сказав доктор перед тим, як поїхати. Нам трьом не завадило б попрощатися, як гадаєте? Особисто я хочу перед цією мальовничою, хоч і занедбаною будівлею сказати слова прощання своєму другові містеру Бартону, торговцю антикваріатом і прикрасами. — Піднявши свого капелюха, він жартівливо вклонився.

— А я, — підхопив Річмонд, — хочу попрощатися з містером Вілкінсом, приватним секретарем, чиє товариство мене, зізнаюся, дещо втомило.

— До побачення, міс Леллі, і ви, міс Лестер, бувайте, — дівчина зробила граційний реверанс. — Нарешті попрощаюся й з усією цією таємничою пригодою. Виставу закінчено.

У той час, як містер Дейвіс та молода леді, здавалося, були сповнені якоїсь похмурої радості, Річмонд нервово смикав себе за вуса.

— Мені трохи не по собі, — сказав він. — Звісно, я й не такого надивився у Штатах, але той звук, що він видав, викликав у мене нудоту. А той запах... Зрештою, мій шлунок ніколи не був стійкий до такого.