Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Ви ж знаєте, Філіпсе, — нарешті заговорив він, — що мене завжди приваблювали загадкові випадки, що трапляються у житті. Пригадую, як ви сиділи в цьому самому кріслі, переконуючи мене в тому, що дивовижним і неймовірним збігам обставин не місце в літературі, наполягаючи на тому, що насправді див не існує, а життя людей не визначається випадковим збігам обставин. Та навіть якби так і було, я б усе одно з вами не погодився, оскільки вважаю теорію «критики життя» безглуздою нісенітницею, а тому я не згодний з вашими висловлюваннями. Сьогодні зі мною трапилося дещо неймовірне.

— Радий це чути, Дайсоне. Звісно, ви мене не переконаєте, та хай би що ви казали, я залюбки послухаю розповідь про вашу сьогоднішню пригоду.

— Що ж, ось як усе було. Сьогодні в мене був дуже важкий робочий день. Ба більше, я ще з учорашнього вечора не підводився з-за свого старого столу. Хотів розвинути ідею, якої ми торкнулися у вівторок, ну ту, про фетишизм.

— Так, пригадую. І що, вже є якісь успіхи?

— Звісно, все вийшло навіть краще, ніж я сподівався. Хоча спершу було ох як нелегко — звичайні муки творчості перед скресанням криги. Хай там як, але сьогодні близько сьомої вечора я завершив роботу і подумав, що мені би не завадив ковток свіжого повітря, тож я пішов безцільно тинятися вулицями міста. Голова моя була переповнена думками, і я не надто дивився, куди іду. Так мене занесло в тиху місцину на північ від Оксфорд-стріт — це західніше, якщо йти від вашого дому, — у квартал елітних будинків, де панує розкіш та процвітання. Я повернув на схід, знову ж таки, не усвідомлюючи цього. Було вже доволі темно, коли я опинився на похмурій глухій вуличці, безлюдній та погано освітленій. Тоді я й гадки не мав, куди потрапив, та згодом зрозумів, що я десь неподалік від Тоттенгем-Корт-Роуд. Тож, насолоджуючись тишею, я неспішно подався далі. По один бік вулички я помітив із тильного боку щось схоже на підсобні приміщення великої крамниці. Ряди запилених вікон, що зникали в ночі, схожі на шибениці підйомні механізми та наглухо зачинені, темні й занедбані масивні двері. Далі переді мною постав величезний склад для зберігання меблів, а напроти нього — похмурий голий мур, так само відразливий, як мури в'язниці, а затим — штаб якогось добровольчого полку, і насамкінець — провулок, що вів у двір, де стояли фургони на прокат. Вулиця була геть безлюдна, без проблиску світла в жодному з вікон. Я дивувався з тієї незнайомої місцини, що потопала в пітьмі і водночас була всього за крок від головної артерії міста. Раптом я почув тупіт ніг, що стрімко наближався, і тут прямо переді мною з конюшні чи чогось на кшталт цього, мов із катапульти, вилетів чоловік, щось на бігу загубивши. Він давно зник удалині вулиці, коли до мене нарешті дійшло, що трапилося. Однак до того чоловіка мені не було жодного діла, адже мене зацікавило зовсім інше. Як я вже сказав, у нього щось випало. Я дивився, як те щось, схоже на іскру з полум'я, мерехтіло в повітрі, пролітаючи над тротуаром, тож я не втримався і кинувся слідом за ним. Глянувши зблизька, я побачив яскраву монетку, що все повільніше й повільніше котилася, а тоді змінила свій напрям у бік каналізаційної решітки, де на мить зависла на краю і шубовснула вниз. Здається, я навіть застогнав з відчаю, хоч і гадки не мав, за чим, власне, полюю. А тоді, на превелику радість, я побачив, що монетку не забрали стічні води — вона спокійно лежала на ґратах решітки. Я підібрав її і заховав до кишені. І вже зібрався було йти, коли знову почув швидкий тупіт ніг. Не знаю, що мене підштовхнуло, але я буквально пірнув в одну з конюшень чи що то було, намагаючись зачаїтися в тіні. Чоловік пробіг усього за кілька кроків від того місця, де я тільки-но стояв, і я відчув велике полегшення від того, що встиг заховатися. Я не міг чітко розгледіти його обличчя, але бачив шалений блиск очей і дикий вищир зубів. У руці він загрозливо тримав кривого ножа, і я подумав, що втікачеві страшенно не пофортунить, якщо той грабіжник чи, навпаки, обкрадений його наздожене. Запевняю вас, Філіпсе, полювання на лисиць — коли зимового ранку сурмлять у ріг, навперебій гавкають гончаки, а мисливці у червоних мундирах скачуть на конях за здобиччю — це просто забавка проти полювання на людей, а це саме те, що я сьогодні ввечері вгледів краєм ока. Я бачив жагу крові в очах того чоловіка, коли він пробігав повз, а його та втікача розділяло не більш як п'ятдесят секунд. Сподіваюся тільки, що цього було достатньо.

Дайсон відкинувся на спинку крісла, запалив люльку і замислився, випускаючи кільця диму. Філіпс почав ходити туди-сюди по кімнаті, розмірковуючи над історією про невідворотну смерть, що гналася тротуаром за жертвою, про ніж, що виблискував у світлі ліхтаря, про лють переслідувача і жах того, за ким він гнався.

— То, — врешті заговорив він, — що ви все-таки врятували від падіння в каналізаційний стік?

Дайсон аж підскочив, вочевидь розгубившись.

— Правду кажучи, і гадки не маю. Я навіть до пуття не роздивився. Але зараз ми це виправимо.