Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Хм, я про це якось не подумав. Звісно, це намалював хтось із дітлахів.

— Мабуть. Проте, як я вже казав, у цих двох лініях є щось зовсім недитяче, а саме очне яблуко, бачте, майже овальної форми. Як на мене, в цьому малюнку зачаївся дивний, прадавній дух, закралася якась нотка, що не викликає приємних емоцій. Не можу відігнати від себе думку про те, що якби ми побачили намальоване тією ж рукою все обличчя, воно аж ніяк не було б привабливим. У будь-якому разі це все — дурниці, адже ми так і не наблизилися до розгадки. Дивно, що так різко обірвалася серія візерунків з камінців.

Двоє чоловіків пішли в напрямку будинку, і щойно вони піднялися на ґанок, як світло сонця розірвало пелену сірого неба й осяяло похмурий пагорб перед ними.

Цілий день Дайсон тинявся полями й лісами, що оточували старий будинок. Він був неабияк спантеличений простими обставинами, які він не так давно намагався пояснити, і знову дістав з кишені кремінний наконечник стріли, вертячи його в руках і прискіпливо вивчаючи.

У тому наконечнику було щось таке, що відрізняло його від інших зразків, які він бачив у музеях та приватних колекціях. Наконечник мав доволі характерну форму, а на кінчику була вибита лінія маленьких цяток, що утворювали візерунок. Хто, думав Дайсон, міг володіти такими речами у цій глушині, і хто, маючи ті наконечники, виклав із них нісенітні візерунки біля садової огорожі Воана? Його невимовно обурювала страшенна безглуздість цього випадку. В його голові одна за одною зринали теорії, які він так само швидко відкидав, і зрештою він відчув непереборне бажання облишити все це і найближчим потягом вирушити до міста. Він уже оглянув чашу для пуншу, якою так дорожив Воан, ретельно вивчивши з усіх боків цю перлину його колекції. І те, що він побачив, і розмова з дворецьким переконали його в тому, що не могло бути й мови про викрадення скрині. Скриня, в якій зберігалася чаша, важка річ з червоного дерева, датована початком століття, безумовно, дуже нагадувала піраміду, і Дайсон, що спершу невміло взявся грати роль детектива, тверезо поміркувавши, за якийсь час відкинув гіпотезу про крадіжку і почав подумки перебирати переконливіші теорії. Він запитав у Воана, чи по сусідству, бува, не живуть цигани, і у відповідь почув, що їх тут не бачили вже багато років. Це його страшенно засмутило, оскільки він знав про звичку циган залишати на своєму шляху вигадливі незрозумілі знаки і вже встиг зрадіти своїй здогадці. Дайсон сидів біля старого каміна обличчям до Воана, коли поставив йому це запитання, і відхилився на спинку крісла, вочевидь невдоволений тим, що його теорія зазнала краху.

— Дивно, — мовив Воан, — але цигани ніколи сюди не потикаються. Інколи фермери знаходять сліди від вогнищ на далеких пагорбах і в глухих нетрях, та ніхто не знає, хто саме розпалював вогонь.

— Хіба це не схоже на циган?

— Ні, не в таких віддалених місцях. Бродячі ремісники, цигани і різні волоцюги тримаються поблизу дороги і не відходять далеко від житла.

— Тоді я нічого не розумію. Сьогодні увечері я бачив дітей, що поверталися зі школи, і, як ви й казали, вони, не затримуючись, пройшли повз те місце. Тому на стіні більше не мали б з'являтися очі.

— Ні, я все-таки мушу підстерегти їх найближчими днями і вивідати, хто саме намалював те око.

Наступного ранку, прогулюючись своїм звичним маршрутом від газону до задвірка, Воан побачив там дуже збудженого Дайсона, що вже чекав на нього біля садових воріт, — він несамовито розмахував руками, підкликаючи його до себе.

— Що цього разу? — запитав Воан. — Знову камінці?

— Ні, але погляньте, погляньте на стіну. Он там, хіба ви не бачите?

— Ще одне око!

— Саме так. Намальоване, як ви можете помітити, поряд з першим, майже на тому самому рівні, тільки трохи нижче.

— І як це пояснити? То не могли бути діти. Минулого вечора малюнка ще не було, а сьогодні школярі пройдуть тут аж через годину. Що це все може означати?

— Гадаю, за усім цим стоїть сам диявол, — відповів Дайсон. — Звісно, напрошується лише один висновок, що ці бісові мигдалевидні очі намалював той, хто виклав візерунки з наконечників стріл. А куди допровадить нас цей висновок, і гадки не маю. Особисто я повинен стримувати свою уяву, інакше вона заведе мене в непрохідні нетрища!

— Воане, — сказав він, коли вони відвернулися від стіни, — а ви часом не помітили однієї цікавої деталі, що об'єднує візерунки з наконечників стріл і намальовані на стіні очі?

— Ні. А що це за деталь? — запитав Воан, на його обличчя впала тінь страху.

— От послухайте. Ми знаємо, що знаки армії, чаші, піраміди і півмісяця скоріш за все з'явилися вночі. Імовірно, вони були призначені для того, щоб їх і побачили вночі. Те саме стосується цих очей на стіні.

— Я не дуже розумію, що ви маєте на увазі.

— Зараз поясню. Відколи я тут, ночі стоять дуже темні, а небо затягнуте хмарами. Та й дерева густо нависають над стіною, навіть серед ясної ночі огортаючи все в суцільний морок.

— I?