Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки

Майська ніч / Пер. М. Рильського. — К.: Держлітвидав, 1946. — 28 с. — (Б-ка худож. літ.).

Майська ніч, або Утоплениця // Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані пасічником Рудим Паньком. — К., 1950. — С. 50‒75.

Майська ніч, або Утоплена / Пер. М. Рильського // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 111‒139.

Майська ніч, або Утоплена / Пер. М. Рильського. — К.: Держлітвидав, 1952. — 32 с.: іл.

Майська ніч, або Утоплена / Пер. М. Рильського. — К.: Держлітвидав, 1956. — 33 с.

Майська ніч, або Утоплена / Пер. М. Рильського. — К.: Дніпро, 1983. — 132 с.

Майська ніч, або Утоплена: [Для серед. шк. віку]: Пер. з рос. / Іл. О.В. Кузнсцової. — К.: Школа, 2007. — С. 60‒95: іл. — (Моя улюблена книжка).

Майська ніч, або Утоплена: [Для дітей шк. віку] / Скороч. пер. з рос. за ред. В. Верховпя. — X.: Джапік’ян Л.А., 2007. — 45 с.

Втрачена грамота

Вперше повість надрукована у першому виданні «Вечорів» (перша книга, 1831 р.). Роботу над рукописом датують за Гоголевим листом до матері — 22 травня 1829 р., в якому він просив надіслати опис різних картярських ігор, побутуючих серед українців.

У повісті Гоголь щедро скористався як фольклорними, так і літературними джерелами.

Серед фольклорних впливів до найсуттєвіших належить поширений сюжет про подорож до пекла чоловіка, який намагається повернути «грамоту», що засвідчує його угоду з чортом. В Україні варіанти цього фольклорного сюжету відомі як легенди про «кумове ліжко» або про розбійника Мадея (Малорусские народные предания и рассказы. Свод Михаила Драгоманова // Издание Юго-Западного Отдела Императорского Русского Географического Общества. — Киев, 1876. — С. 50‒51, 406— 410). Серед інших фольклорних мотивів, якими скористався Гоголь, — гра у карти з чортами у пеклі (Ю. Лотман зазначив виняткове поширення мотиву рокованої гри з нечистим у романтичній літературі 20‒30-х років XIX ст. — див.: Лотман Ю.М. Тема карт и карточной игры в русской литературе начала XIX века // Ученые записки Тартуского государственного университета. — Вып. 365. Труды по знаковым системам. 7. Памяти Петра Григорьевича Богатырева. — Тарту, 1975. — С. 120‒142); зображення дивовижного коня, власне чортячого, який у народних казаннях перетворюється на лавку або коцюбу. До того ж в Україні існувало повір’я, що кінь — це перетворений Богом диявол, чим пояснювалися притаманні йому в казках надзвичайні властивості (Булашев Г.О. Украинский народ в своих легендах и религиозных воззрениях и верованиях. — Вып. 1. Космогонические украинские народные воззрения и верования. — Киев, 1909. — С. 401).

Великою мірою наснажували Гоголя літературні джерела. Зокрема, «Енеїда» І. Котляревського (епізод сходження Енея до пекла, опис пекла, повернення Енея); вставна новела з роману В. Скотта «Редгонлет» (1824); типологічно близьким до сцени шабаша «Втраченої грамоти» є зображення Вальпургієвої ночі у «Фаусті» Гете.

Синтезуючий характер адаптації фольклорних та літературних мотивів у повісті Гоголя виявився у спостереженій Н. Друбек-Меєр та X. Меєром відсутності інформації про зміст грамоти та її певну необов’язковість, оскільки подальшою її долею не цікавляться ні відправник — гетьман, ні адресат — цариця, які так і залишаються па периферії новістування (Drubek-Meyer N., Meyer Н. Gogol medial: Skaz(ki) und Zapiski // Wiener Slavislicher Almanack. — Wien, 1997. — Bd. 39. — S. 9‒154).

Оскільки Гоголь недотримувався суворо сюжету якогось одного джерела, то створений ним авторський варіант подорожі до пекла втратив сакральну серйозність пошуків загубленої душі, при цьому утіливши вагомість заледве не рівною мірою важливого, ритуального в убранні українця убору — шапки.

Поява на вулиці з непокритою головою була неприпустимою, оскільки шапка викопувала роль своєрідного оберега. Так, у ніч проти Купала у шапку чи бриль засовували гілочки полину або зубчики часнику, що мали захистити від нечистого. Приказки застерігали: «Без шапки, як злодій», «На голій голові нечисті загубляться». Лише за крайньої потреби, «коли нападала якась мара, спльовували й говорили: «Чорт, бери шапку, аби голова була ціла» (Войтович В, Українська міфологія. — С. 599). Втрата шапки загрожувала добробуту, що пояснювалось відведеною їй роллю в ритуалі родинного життя: приміром, щоб курчата добре вилуплювались, господиня несла яйця під квочку в чоловіковій шапці; наречений під час весілля мав бути у шапці або без неї; па Поліссі сідали за стіл тільки у шапках; у шапку священник вичитував молитву при народженні дитини тощо (Успенский Б.А. Филологические разыскания в области славянских древностей. — М., 1982. — С. 172).