Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки

Ніч проти Різдва: [Для серед. шк. віку]: Пер. з рос. / Іл. О.В. Кузнецової. — К.: Школа, 2007. — С. 110‒165: іл. — (Моя улюблена книжка).

Страшна помста

Повість вийшла друком 1832 р. в другій частині «Вечорів» із заголовком «Старовинна бувальщина», який надалі був знятий.

Точних відомостей про час роботи над повістю немає. Ймовірно, що це відбувалося влітку — на початку весни 1831 р., коли Гоголь мешкав у Павловську і мав нагоду часто спілкуватися з Пушкіним та Жуковським, які тоді перебували у Царському Селі. Відомо, що в цей час Гоголь познайомився з текстом ще ненадрукованої «Історії Русів», список якої мав Пушкін. Свідчення знайомства з рукописом помітні у главі VIII, де згадується про підготовку походу поляків па «народ український», і у главі IX — в роздумах пана Данила.

Питання джерельної бази повісті доволі складне. У ній виразно помітне використання улюблених німецькими романтиками мотивів. Це, зокрема, покарання злочинців у нащадках, відокремлене від тіла існування душі, магічна природа зла та ін. Критика ще на початку XX ст. вказала на типологічний збіг сюжетів «Страшної помсти» і повісті Л. Тіка «П’єтро Алоне» (див.: А.К., Ю.Ф. «Страшная месть» Гоголя и повесть Тика «Пиетро Апоне» // Русская старина. — 1902. — № 3. — С. 641‒647). Серед можливих літературних джерел — п’єса Тіка «Карл фон Бернік» (1797) і новела Е.-Т.-А. Гофмана «Ігнац Денне» (1816), що мають безпосередній стосунок до теми родового прокляття.

Типологічно подібний матеріал віднайдено і в українському фольклорі з притаманним йому мотивом страшного грішника-зрадника. Цей мотив віддавна цікавив Гоголя і в іншому варіанті був утілений у «Главі з історичного роману», віднесеній письменником до нереалізованого задуму «Гетьман».

З фольклору прийшов і мотив побратимства, що як явище набуло широкого розповсюдження в Україні й, зосібна, на Січі. Оскільки клятви у побратимстві приносились у церкві, а поручителем незламності й вірності слову поставав Господь, стає зрозумілою і обґрунтованою Його задіяність у розвитку подій повісті. Побратими на Євангелії виголошували обітницю: «Ми, що нижче підписалися, приносимо від себе сей завіт перед Богом у тому, що ми — браття, і з тим, хто порушив братерства нашого союзу, той перед Богом одвіт да воздасть…» (див.: Эварницкий Д.И. Запорожцы в поэзии Т.Г. Шевченко. — Екатеринославль, 1912. — С. 14‒15).

Гоголем були знані не тільки билини про епічних богатирів та їхнє побратимство (тотожні мотиви використали П. Меріме у циклі «Гузла», 1827, і О. Пушкін у «Піснях західних слов’ян», 1834), але й вітхозавітна історія Каїна й Авеля, так само як і новозавітний сюжет по Юду. Універсальний культурологічний характер мотивів не став на заваді їхній інтерференції з поетикою української народної пісні, до використання риторичних засобів якої вдався Гоголь. Створені митцем стилізації — дума, голосіння Катерини, монолог Данила «Щось сумно стає на світі» (глава IX), відоме змалювання бурі на Дніпрі на початку глави X — засвідчили органічне засвоєння духу і матерії фольклору, майстерно утілених у тексті повісті.

Місцем, де чиниться страшна помста, Гоголь обрав Київ та Карпати. Київ постає головним неінфернальним місцем у структурі простору повісті. Туг центр християнського світу, де розташовані церкви й монастирі, сюди вирушає чаклун замолювати гріхи. Саме звідси, з Києва, «стало видно далеко у всі кінці світу», тобто стало видно межі української землі з їхнім пограниччям і одночасно входом до інфернального світу — Карпатами. Образу гір у творі відведена особлива міфологічна роль. Згідно з легендами, гори створили чорти (наприклад, чорт, виринувши з моря, прихопив у рота землю, а коли вона стала рости, наплював гори; або вони утворилися від падіння чорта на землю й метання по ній — див.: Войтович В. Українська міфологія. — С. 112). Тож у народній свідомості гори залишились місцем перебування демонічних істот. Тут з’являється величезний мрець, від якого здригається земля, вершник з немовлям, а головне — бездонне провалля, власне вхід до інфернального простору.

Джерелом інформації про Карпати для Гоголя могли слугувати праці директора ніжинської Гімназії вищих наук І.С. Орлая, карпатороса за походженням, який доводив етнічну спорідненість народностей Карпат, Галичини, України і Росії, переконаний у необхідності їхнього об’єднання (див.: Орлай И.С. О Юго-западной Руси. Письмо из Нежина к секретарю Общества // Труды и записки Общества истории и древностей российских. — 1826. — Кн. 1. — С. 220‒228). Думки І.С. Орлая, поширені серед гімназистів часів учнівства Гоголя, кореспондували загальній культурно-літературній ситуації 20‒30-х років XIX ст., коли широко і співчутливо обговорювались ідеї слов’янської спільноти.