Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород

Коли ми сіли до стола, дівка зав’язала Афанасія Івановича серветкою, і дуже добре зробила, бо інакше він би ввесь халат заляпав соусом. Я намагався чим-небудь його зацікавити і розповідав йому різні новини, він слухав з тією ж усмішкою, та часом погляд його був зовсім безтямний і думки в ньому не виринали, а зникали. Часто підіймав він ложку з кашею і замість того, щоб піднести її до рота, підносив до носа; вилку свою замість того, щоб устромити її в шматок курчати, стромляв у графин, і тоді дівка, взявши його руку, наводила на курча. Ми іноді ждали по кілька хвилин переміни. Афанасій Іванович уже й сам помічав це і говорив: «Що це так довго не несуть страви?» Та я бачив крізь щілину в дверях, що хлопчак, який подавав на стіл, зовсім не думав про те і спав, схилившись головою на лаву.

— Оце та страва, — промовив Афанасій Іванович, коли нам подали мнишки з сметаною[18], — оце та страва, — говорив далі Афанасій Іванович, і я помітив, що голос його почав тремтіти і сльоза пойняла його свинцеві очі, та він зібрав усі зусилля, бажаючи вдержати її, — це та страва, що по… по… покійни… — і враз бризнув сльозами; рука його впала на тарілку, тарілка перекинулася, впала й розбилась; соус залив його всього. Він сидів безтямно, безтямно держав ложку, і сльози, як ручай, як незмовкно текучий фонтан, лилися, лилися ливма на пов’язану серветку.

«Боже! — думав я, дивлячись на нього, — п’ять років всеспопеляючого часу — старий, уже безчулий, старий, життя якого, здавалося, жодного разу не збурювало ніяке сильне душевне почуття, все життя якого, здавалося, тільки й полягало в сидінні на високому стільці та у споживанні сушених рибок і груш, в добродушних оповіданнях — і така тривала, така гаряча печаль! Що ж сильніше над нами: пристрасть чи звичка? Чи, може, всі сильні пориви, весь вихор наших бажань і кипучих пристрастей — є тільки породження нашого яскравого віку, і тільки через те здаються глибокими і згубними?» Та що б не було, але в цей час всі наші пристрасті здавалися мені дитячими проти цієї довгої, повільної, майже несвідомої звички. Кілька разів намагався він вимовити ім’я покійниці, та на половині слова спокійне й звичайне лице його судорожно кривилося, і дитячий плач вражав мене у саме серце. Ні, це не ті сльози, на які звичайно такі щедрі старенькі, що змальовують вам жалюгідне своє становище й нещастя; це були також не ті сльози, які вони ронять за склянкою пуншу; ні! це були сльози, що текли, не питаючись, самі собою, викликані їдким болем вже охололого серця.

Він не довго після того жив. Я недавно почув про його смерть. Дивно, проте, що обставини кончини його мали якусь подібність до кончини Пульхерії Іванівни. Одного дня Афанасій Іванович вирішив трохи пройтися по саду. Коли він помалу йшов стежкою з звичайною своєю байдужістю, не маючи зовсім ніякої думки, з ним сталася дивна пригода. Він раптом почув, як позад нього промовив хтось досить виразним голосом: «Афанасію Івановичу! — Він обернувся, та нікого не було; подивився на всі боки, зазирнув у кущі — ніде нікого. День був тихий, і сонце сіяло. Він на хвилину замислився; обличчя його якось ожило, і він промовив: «Це Пульхерія Іванівна кличе мене!..»

Вам, без сумніву, коли-небудь траплялося почути голос, що звав вас на ймення, який прості люди пояснюють тим, що це душа засумувала за людиною і кличе її, і після того неодмінно приходить смерть. Признаюсь, мені завжди страшний був цей таємничий поклик. Я пам’ятаю, що в дитинстві я часто його чув: іноді раптом позад мене хтось виразно вимовляв моє ім’я. День звичайно в цей час був дуже ясний і сонячний, жоден листок у саду на дереві не ворушився; тиша була мертва; навіть коники переставали у цей час цвірчати; в саду ні душі. Та, признаюсь, якби ніч, найшаленіша й найбуряніша, з усім пеклом стихій, застала мене самого в густому лісі, я не так би злякався її, як цієї жахливої тиші серед безхмарного дня. Я звичайно тоді біг з величезним страхом і перехопленим диханням із саду і тільки тоді заспокоювався, коли мені назустріч попадався хтось із людей, і людське обличчя проганяло цю страшну сердечну порожнечу.

Він весь покорився своїй душевній певності, що Пульхерія Іванівна кличе його; він покорився, як слухняна дитина, сохнув, кашляв, танув, як свічка, і нарешті згас так, як вона, коли вже нічого не зосталося, що могло підтримати нужденне її полум’я. «Поховайте мене біля Пульхерії Іванівни», — от і все, що сказав він перед своєю смертю.