Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород

Задумалася старенька. «Це смерть моя приходила по мене!» — сказала вона сама собі, і ніщо не могло її розважити. Весь день вона була сумна. Даремно Афанасій Іванович жартував і хотів дізнатися, чого вона раптом засумувала: Пульхерія Іванівна була мовчазна або відповідала зовсім не так, щоб це могло задовольнити Афанасія Івановича. На другий день вона помітно схудла.

— Що це з вами, Пульхеріє Іванівно? Чи не хворі ви часом?

— Ні, я не хвора, Афанасію Івановичу! Я хочу вам розповісти про одну особливу пригоду: я знаю, що я цього літа помру; смерть моя вже приходила по мене!

Уста Афанасія Івановича якось болісно скривилися. Він хотів, проте, перемогти в душі своїй сумне почуття і, усміхнувшись, сказав:

— Бог знає, що ви говорите, Пульхеріє Іванівно! Ви, мабуть, замість декохту[15], що часто п’єте, випили персикової.

— Ні, Афанасію Івановичу, я не пила персикової, — сказала Пульхерія Іванівна.

І Афанасію Івановичу стало жаль, що він так поглузував з Пульхерії Іванівни, і він дивився на неї, і сльоза повисла на його вії.

— Я прошу вас, Афанасію Івановичу, щоб ви виконали мою волю, — сказала Пульхерія Іванівна. — Коли я помру, то поховайте мене біля церковної огради. Сукню одягніть на мене сіреньку, ту, що з дрібненькими квіточками по коричневому полю. Атласної сукні, що в малинову смужку, не надівайте на мене: мертвій уже не потрібна сукня. Нащо вона їй? А вам вона здасться: з неї пошиєте собі парадний халат на випадок, коли приїдуть гості, то щоб можна було вам пристойно вийти і прийняти їх.

— Бог знає, що ви говорите, Пульхеріє Іванівно! — говорив Афанасій Іванович, — коли то ще буде смерть, а ви вже страхаєте такими словами.

— Ні, Афанасію Івановичу, я вже знаю, коли моя смерть. Ви, проте, не сумуйте за мною; я вже стара і досить пожила, та й ви вже старі, ми скоро побачимося на тому світі.

Та Афанасій Іванович ридав, як дитина.

— Гріх плакати, Афанасію Івановичу! Не грішіть і Бога не гнівіть своєю тугою. Я не шкодую, що вмираю; одного тільки жаль мені (важке зітхання урвало на хвилину їй мову): я жалію, що не знаю, на кого зоставити вас, хто догляне вас, коли я помру. Ви як дитина мала: треба, щоб любив вас той, хто буде вас доглядати.

При тому на лиці її позначилася така глибока, така безмірна сердечна жалість, що я не знаю, чи міг би хто-небудь дивитися на неї байдуже.

— Гляди мені, Явдохо, — говорила вона, звертаючись до ключниці, яку навмисне звеліла покликати, — коли я помру, щоб ти доглядала пана, щоб берегла його, як ока свого, як своє рідне дитя. Гляди, щоб на кухні готувалося те, що він любить. Щоб білизну й одежу ти подавала йому завжди чисту; щоб коли гості нагодяться, ти одягла його пристойно, а то чого доброго він іноді вийде і в старому халаті, бо й тепер часто забуває він, коли свято, а коли будень. Не спускай з нього очей, Явдохо; я буду молитися за тебе на тім світі, і Бог віддячить тобі. Не забувай же, Явдохо: ти вже стара, тобі недовго жити — не бери гріха на душу. Коли ж не будеш його доглядати, то не буде тобі щастя на світі. Я сама буду просити Бога, щоб не дав тобі доброї смерті. І сама ти будеш нещасна, і діти твої будуть нещасні, і весь рід ваш не матиме ні в чому благословення Божого.

Бідна бабуся! вона в той час не думала ні про ту велику хвилину, яка її жде, ні про душу свою, ні про майбутнє своє життя; вона думала тільки про бідного свого супутника, з яким пройшла життя і якого залишала одиноким сиротою. Вона з надзвичайним умінням розпорядилася так, щоб після неї Афанасій Іванович не помітив її відсутності. Певність близької своєї смерті така була сильна в ній, і стан душі її так був до того настроєний, що й справді, через кілька днів вона лягла в постіль і не могла вже приймати ніякої їжі. Афанасій Іванович був сама увага і не відходив од її ліжка.

— Може б, ви чого попоїли, Пульхеріє Іванівно? — говорив він, стурбовано дивлячись у очі їй. Та Пульхерія Іванівна нічого не говорила. Нарешті, після довгої мовчанки, вона наче хотіла щось сказати, ворухнула губами — і дихання її відлетіло.

Афанасій Іванович був зовсім приголомшений. Це здавалося йому таким диким, що він навіть не заплакав. Мутними очима дивився він на неї, немовби не розуміючи всього значення трупа.