Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород

За годину перед обідом Афанасій Іванович перекушував знову, випивав старовинну срібну чарку горілки, заїдав грибками, всякою сушеною рибою тощо. Обідати сідали о дванадцятій годині. Крім блюд та соусників, на столі стояло багато горщечків із замазаними покришками, щоб не міг видихатися якийсь апетитний виріб старовинної смачної кухні. За обідом звичайно велася розмова про речі, дуже близькі до обіду.

За годину перед обідом Афанасій Іванович перекушував знову.

— Мені здається, ніби ця каша, — говорив звичайно Афанасій Іванович, — трохи пригоріла; вам це не здається, Пульхеріє Іванівно?

— Ні, Афанасію Івановичу; ви покладіть більше масла, тоді вона не буде здаватися пригорілою, або візьміть цього соусу з грибками й підлийте до неї.

— Може й так, — говорив Афанасій Іванович, підставляючи свою тарілку, — покуштуємо, як воно буде.

По обіді Афанасій Іванович ішов відпочити з годинку, після чого Пульхерія Іванівна приносила порізаний кавун і говорила:

— Ось покуштуйте, Афанасію Івановичу, який добрий кавун.

— Та ви не вірте, Пульхеріє Іванівно, що він червоний усередині, — говорив Афанасій Іванович, беручи чималу скибку, — буває, що й червоний, а недобрий.

Проте кавун зразу зникав. Після цього Афанасій Іванович з’їдав ще кілька груш і йшов гуляти по саду разом з Пульхерією Іванівною. Повернувшись додому, Пульхерія Іванівна бралась за свої справи, а він сідав у піддашку, що виходив на подвір’я, і дивився, як комора безперестанно показувала і знов ховала своє нутро, і дівчата, штовхаючи одна одну, то вносили, то виносили гори всякого добра в дерев’яних ящиках, решетах, ночвах і в інших плодосховищах. Трохи згодом він посилав за Пульхерією Іванівною або сам ішов до неї і говорив:

— Чого б такого попоїсти мені, Пульхеріє Іванівно?

— Чого ж би такого? — говорила Пульхерія Іванівна. — Хіба що піду, скажу, щоб вам принесли вареників з ягодами, які наказала я навмисне для вас залишити?

— І то добре, — відповідав Афанасій Іванович.

— Або, може, ви з’їли б киселику?

— І то непогано, — відповідав Афанасій Іванович. Після чого все це негайно приносилося і, як водиться, з’їдалося.

Перед вечерею Афанасій Іванович ще дечим підживлявся. О пів на десяту сідали вечеряти. Після вечері зразу ж ішли знову спати, і загальна тиша западала в цьому діяльному і водночас спокійному куточку. В кімнаті, де спали Афанасій Іванович і Пульхерія Іванівна, було так жарко, що рідко хто був би спроможний пробути в ній кілька годин. Але Афанасій Іванович ще, крім того, щоб було тепліше, спав на лежанці, хоч сильний жар часто змушував його кілька разів уставати серед ночі й проходжуватися по кімнаті. Іноді Афанасій Іванович, ходячи по кімнаті, стогнав.

Тоді Пульхерія Іванівна питала:

— Чого ви стогнете, Афанасію Івановичу?

— Бог його знає, Пульхеріє Іванівно; наче трохи живіт болить, — говорив Афанасій Іванович.

— А чи не краще б вам чого-небудь з’їсти, Афанасію Івановичу?

— Не знаю, чи буде воно добре, Пульхеріє Іванівно! проте чого б же такого з’їсти?

— Кислячку або ріденького узвару з сушеними грушами.

— Про мене, хіба так тільки, покуштувати, — говорив Афанасій Іванович. Сонна дівка йшла поратися по шафах, і Афанасій Іванович з’їдав тарілочку; після чого він звичайно говорив: — Тепер так ніби полегшало.

Іноді, якщо була ясна година і в кімнатах добре натоплено, Афанасій Іванович, розвеселившись, любив пожартувати з Пульхерії Іванівни й поговорити про що-небудь стороннє.

— А що, Пульхеріє Іванівно, — говорив він, — якби оце раптом зайнявся дім наш, де б ми ділись?

— Ото, нехай Бог боронить! — говорила, хрестячись, Пульхерія Іванівна.

— Ну, припустімо, що наш дім згорів, куди б ми перебралися тоді?

— Бог знає, що ви говорите, Афанасію Івановичу! як таки можна, щоб дім міг згоріти: Бог цього не попустить.

— Ну, а якби згорів?

— Ну, тоді б ми перебрались у кухню. Ви б узяли собі на деякий час ту кімнатку, де живе ключниця.

— А якби й кухня згоріла?

— От іще! Хай Бог боронить від такої напасті, щоб враз і дім, і кухня згоріли! Ну, тоді б у комору, поки б збудували новий дім.

— А якби й комора згоріла?

— Бог знає, що ви говорите! я й слухати вас не хочу! Гріх це говорити, і Бог карає за такі слова.

Та Афанасій Іванович, втішений тим, що пожартував з Пульхерії Іванівни, усміхався, сидячи на своєму стільці.